Розділ «Липень»

– Та ви збожеволіли? Та як ви смієте?!.

Голос поручика:

– Прошу пробачити. Здається, доктор Др… Др…?

– Драгомирецький. Ординатор Олександрівської лікарні. Я буду скаржитись! Ви вдираєтесь, ви…

Раптом все затихло, наче урвалось. Боженкові почулося, як два десятки підошов шаркнули, притупнули, ще й клацнули закаблуки. І тоді зразу гаркнуло в десять голосів:

– Здравія желаем, господин капітан! Якесь чортовиння!

– В чому справа? – почувся різкий, гордовитий і, побий сила божа, вже чуваний, знайомий голос. – Що таке? Доповідайте, поручик! Перед вами штабс-капітан Боголєпов-Южин! – Господи, ну, так і є, старий знайомець! – Старший офіцер для особливо важливих доручень при командуючому округом. Що трапилося?

Ситуація була страшна, але вона склалася так несподівано, що смішливий зроду Василь Назарович не міг не хмикнути собі в бороду.

Посміхаючись собі в бороду, Боженко слухав, як штабс-капітан обурено виговорював поручикові за ротозійство та неуважність, а поручик перепрошував: «Виноват! Прошу пробачити. Зопалу оманулися. Здалося, що біг саме сюди!» Після того ще почув наказ до юнкерів – рушити по сусідніх квартирах і там перешукати. Чув, як гримнули двері й клацнув англійський замок. Чув, як з малиновим дзвоном пройшли остроги через передпокій, ще рипнули двері десь углибині – і не стало нічого чути.

Двері до кухні відчинились, і на порозі став знову доктор.

Доктор Драгомирецький прийшов, очевидно, по анамнез, але був не в собі. Гнів і обурення шугали з його обличчя. Мало того, що він вимушений день у день спостерігати з свого балкона дикунське життя навкруги – з співами, танцями, сімейними сценами ще й хуліганськими екзекуціями серед білого дня, вони, простолюди, дозволяють собі ще й дзвонити, стукати, штовхати його в його власну квартиру, вдиратися до нього і ще – подумати тільки! Доктор Драгомирецький ніколи такого не похваляв! – за ними женуться і їх треба ховати!

– Хто ви такий? – не заговорив, а зашипів доктор. – І чого вам треба?

– За мною вганялись, – сказав Боженко, – розумієте, така халепа…

Доктор Драгомирецький придивлявся пильно до людини перед ним, нишпорив очима по обличчю – неначе хотів проглянути крізь бороду і ще далі. Притому він навмання казав:

– Розумієте, у мене в квартирі зараз сам штабс-капітан Боголєпов-Южин, для особливих доручень, розумієте, прийшов до мого сина, теж для доручень, і, розумієте, такі сукини сини…

В очах доктора поперемінно світилися – непевність, подив, страх, навіть жах; сумнів, радість, навіть зачарування – ціла гама впізнавання, невпізнання і впізнання.

– Не може бути… – прошепотів, аж задихнувся, доктор Драгомирецький, і обличчя його враз зробилось якесь розгублене, неначе безхарактерне, зовсім дитяче. – Не може цього бути! Невже? Васильок! Це ти?

7

Старший офіцер для особливо важливих доручень при командуючому округом штабс-капітан Боголєпов-Южин зовсім не був частим гостем у квартирі Драгомирецьких. Власне, він потрапив сюди вперше. Поручик Олександр Драгомирецький був молодший офіцер – тільки його помічник, і штабс-капітан не вважав достойним відвідувати своїх підлеглих: це було порушенням субординації.

Але сьогодні справа була надто важлива – такі ж події в Петрограді – і з Олександром Драгомирецьким треба було поговорити серйозно. Цього не можна було зробити ні в штабі, серед різних людей, – поміж офіцерів, знаєте, теж були і есери, і навіть українці! – ні в автомобілі: шофер же, і цей поручик Петров – особа, знаєте, зовсім непевна, якийсь індиферентний до всього, не те що поручик Драгомирецький. Драгомирецький, звичайно, – кокаїніст, гульвіса, але – службіст, патріот, Анна, Станіслав, Георгій четвертого ступеня, і зневажає всіх цих хохлів і більшовиків. Словом, штабс-капітан сам запропонував Олексаші заїхати до нього на хвилинку. Поручика Петрова вони залишили почекати в автомобілі. Старий доктор, на жаль, був вдома, але вони зачинилися в кімнаті у Олександра.