Розділ «Липень»

– О! – впізнали юнкери. – Таж то – Боженко! Більшовицький агітатор!

Поручик підійшов, посміхаючися:

– Більшовицький агітатор тишком-нишком скрадається до мурів військового арсеналу! Надзвичайна картина! Айвазовський! От вам і доказ, панове, що більшовики – німецькі шпигуни! До комендатури його негайно! Дуже слушно, що в фронтових умовах відновлено смертну кару: теліпатиметеся на шибениці, «товаришу» Боженко!

Ні! Ані теліпатися на шибениці, ані потрапляти до комендатури, та й взагалі запізнюватися Боженкові було не з руки: доки встановлюватимуть, що й до чого, погром більшовицьких установ пошириться з центру на ціле місто. Боженко був людиною характеру рішучого і діяв зразу, тільки блисне думка в мозку. Він стусонув ногою найближчого в живіт і кинувся геть. Величезними стрибками він побіг понад муром праворуч. Це була знову помилка – тепер вже йому не відкрутитися, раз тікає. Але помилку зроблено – що поробиш?

– Стій! Держи! Переймай! – Юнкери кинулись навздогін. – Стрілятимемо!

– А раніше ви стріляли? – кричав Боженко на бігу. – В німців йдіть стріляти до переможного кінця! Він на вас чекає.

В цю мить над головою дзизнуло, і позаду гримнув випал. Вони таки й справді стріляли! Постріл гримнув ще раз, – і Боженко припустив дужче, пригнувшися та петляючи, – як колись на фронті під Перемишлем. Гримнув і третій постріл, – Боженко метнувся вбік, до Рибальської. Доки гримнули ще три-чотири постріли, Боженко був вже зверху, на урвищі.

Він пристанув тільки на мить – щоб набрати повітря, поки юнкери з-під урвища нездатні стріляти, але ту ж мить почув звуки згори: від Московської чулися багатоголосий лемент, висвисти, ґвалт, – точнісінько як допіру довкола підпаленого кіоска на Думській. І Боженко збагнув. Сумніву не було: громлять більшовицький газетний кіоск на Печерську проти «Арсеналу». Що ж роблять хлопці-червоногвардійці? Мерщій туди!

Боженко кинувся до Московської, але враз спинився і крутнувся назад: з Московської на Рибальську марширував взвод юнкерів – цим шляхом, очевидно, юнкерів П'ятої школи водили зміняти караул попід арсенальською «задньою лінією». Але й позаду, над урвищем, вже з'явилися голови його переслідувачів: тепер він опинився між двох огнів! Ось коли Василеві Назаровичеві буде кришка!

– Ось він! Тримайте його! Держіть!

Боженко навмання шарпнувся вбік. Хотів стрибнути через паркан, але паркан трапився надто високий. Кинувся в тісний завулочок – мерщій на сусідню вулицю, але зразу за рогом височів чотириповерховий будинок у мавританському стилі, і перед ним стояв автомобіль. В автомобілі нудьгуючи сидів офіцер. Зараз він почує вигуки юнкерів, побачить втікача, – вихопить револьвер і – «будь здоров!»

Боженко шмигнув перед автомобілем – у під'їзд будинку.

Без дихання, бо від швидкого бігу зовсім затамувало дух, Боженко пострибав маршами вгору. Коли він добіг до четвертого поверху, голоси вже чулися внизу, в під'їзді. Ще три хвилини – і будуть тут. Але, чорт забирай, далі ходу на горище не було: були двері в чиюсь квартиру. Боженко натис кнопку дзвоника і миттю встиг прочитати табличку: «Доктор Гервазій Оникійович Драгомирецький». От тобі й на! Чорт! Тільки не сюди! Але ж куди? Гупання чобіт вже чулося з другого поверху.

Двері розчинилися. На порозі стояв власною персоною сам доктор Драгомирецький Гервазій Оникійович.

Очевидно, доктор хотів щось спитати – принаймні він звів брови й розкрив рота. Очевидно, і Боженко хотів щось сказати. Але часу не було: він штовхнув доктора назад і скочив за ним у передпокій, грюкнувши за собою дверима.

Далі вже діяв доктор. Випадок був явно нещасний, і діагноз треба ставити блискавично. Перед доктором були вирячені очі, бліде обличчя, дихання переривчасте, ще й вигуки та гупання чобіт поверхом нижче – симптоми виразні, статус кво – зрозумілий. Людина тікає, за людиною женуться, є небезпека для людського життя – час для анамнезу прийде згодом, а зараз треба вживати невідкладних заходів для врятування. Доктор відхилив двері праворуч, штовхнув туди пацієнта – то була кухня, і зразу двері щільно причинив. Саме в цю хвилину задзвонив дзвоник на ґвалт, затарабанили ногами в двері, й почулися з площадки збуджені голоси юнкерів.

Боженко ще не віддихався – в грудях стисло й щеміло, серце калатало, він захитувався від страшного напруження, але мерщій припав вухом до дверей.

Розмова в передпокої була така:

– Папаша! До вас тут заскочив втікач. Ану, пропустіть!

Гуркіт, тупіт, ввалився добрий десяток пар ніг.