Розділ «Червень»

Коли маніфестанти проминали будинок Думи, якраз надійшло і перше повідомлення з ставки, – голова Думи оповістив його з балкона через мегафон:

– «Трьохсоттисячна армія на Південно-Західному фронті піднялась і пішла в наступ, фронт на відстані в сімдесят кілометрів прорвано, наступ свободи і захисту революції почався!»

– Ура! – залементували маніфестанти.

Оркестр на «брехалівці» заграв «Марсельєзу».

6

Коли під шасі літака стало видно бойовище, – Королевич важко перевалився через борт. Він побачив, як Драгомирецький махнув йому рукою. То не був помах привіту, – так махають рукою, коли притому проказують: «Пропадай пропадом все!»

Купол парашута похитувався над Королевичем – як друге, маленьке, твоє особисте небо – і земля там, унизу, ніби колихалась: ставала дибки і знову провалювалась у безодню. І в ту хвилину, коли вона зводилась збоку стіною, Королевич примічав на рудій ріллі та на зеленому морігу безліч сірих цяток. Неначе з руки сіяча розкидано зерна на ораницю, щоб згодом – під небом, сонцем і дощем прорости їм зелом. Та то була тільки омана з височини: зерна рухались – то бігли солдати в нестримну атаку, вперед. А може, і справді не рухалися вже? Може, таки вгрузли в землю, в своє останнє пристановище, в могилу на полі бою, – і скиба закриє їх?

Парашут вийшов з завихрення після літака і почав плавко, але швидко падати вниз. Здавалось, моріг летить назустріч парашутистові, щоб поглинути і його. Але Королевичеві не було страшно. Було тільки неспокійно і якось велично. Світ довкола був такий великий-великий, і він зараз стане на землю обома ногами і попередить: фланги відкриті!

Враз по ногах шмаргонуло вогнем, огнем опалило все тіло: кулемети противника помітили парашут і взяли його в хрест, – і в ту секунду, коли Королевич впав на м'який, рахманний ґрунт, він вже не почував нічого…

Саме в цю мить поручик Драгомирецький вистромив за борт ракетницю. Він був офіцер, він дістав наказ, і він повинен його виконати точно. Дві зелені ракети першій лінії – як домовлено: позаду все гаразд, фланги й тили забезпечено, спокійно вперед, бог у поміч…

Драгомирецький побачив: парашут Королевича раптом зів'яв, завис у повітрі, неначе викручена ганчірка, а потім простелився по землі, як шмаття. Око пілота – досвідчене, і Драгомирецький зрозумів: солдата Королевича на світі не стало…

І раптом сказ ухопив юнака-пілота. Він скинув рукавицю геть – вона комашкою полетіла за борт – і тремтячими пальцями схопив дві червоні ракети. Ще мить – і з-під літака швидкими птицями один за одним вилетіли два червоні огні – і вхрясли в землю посеред сірих цяток.

Дві червоні – як і обумовлено наперед: першій лінії наступ спинити, заритись у землю…

А літак вже був далеко, і Драгомирецькому стало видно Тернопіль на горизонті. Пропелер знесилено залопотів – мотор вимкнуто – і літак швидко попланував на посадку.

Та за кілька метрів від землі, над самісіньким аеродромом штаарму, пропелер раптом знову загув – пілот знову включив мотор – і літак злетів високо в піднебесся.

Ще хвилина – і літак зник за Тернополем, на схід.

– Він збожеволів! – зарепетував генерал Корнілов.

Командуючий фронтом стояв тепер біля ґанку своєї штаб-квартири, чекаючи літаків з секторів бою: бій розвивався нестримно, і дорога була кожна хвилина.

Очевидно, це так і було. Треба думати, поручик Драгомирецький позбувся глузду: він – там, на самоті, у своєму літаку – щось гукав у просторінь, сварився в небо кулаком, плакав, а потім раптом починав співати – як співають завжди пілоти в час польоту. Тільки співав він щось непутемне, якусь дику суміш з різних пісень; то «Взвейтесь, соколы, орлами», то «Со святыми упокой», а то просто починав бренькати на губах, без слів, войовничий мотив жартівливого маршу авіаторів: «По улицам ходила большая крокодила…»

Літак йшов сто шістдесят кілометрів на годину, точно по прямій – норд-норд-ост – на Київ.