Розділ «Червень»

Вони стояли один проти одного. Коцюбинський був ставний, з високим білим чолом, лагідними очима з-під дужки брів і гарною кучерявою борідкою, – парубок писаної вроди, сказала б про нього кожна жінка. Значно нижчому проти нього на зріст, щуплому Петлюрі – це було обидно. Тому Петлюра заклав руку за борт френча і зіп'явся на пальці, щоб мати змогу глянути на солдата звисока.

Коцюбинський сказав:

– Пане добродію Петлюро! Я такий же українець, як і ви, і справа визволення батьківщини так само мені допікає. Але ж «українство» – це не партійність: в українському русі є чимало різних партій, і буржуазних, і пролетарських. Я думаю, що коли ми поглянемо на справу як члени соціал-демократичної партії, то прийдемо до взаєморозуміння.

– Ах, ви – українець! – мовив Петлюра. – Пробачте, як ви сказали, ваше прізвище?

– Коцюбинський.

– Коцюбинський… Гм! У нас був український письменник Михайло Коцюбинський. Ви не з тих Коцюбинських? Пробачте, як вас по батькові?

– Михайлович.

– Ваш батько?

– Так, я його син.

Петлюра широко розкинув руки, неначе для обіймів:

– Дорогий товаришу Юрій! Ми чекали на вас! Молоде українське військо потребує полководців! Приймайте командування над батальйоном у полку імені Полуботка: я це влаштую вам у командуючого округом!

Коцюбинський кроку назустріч обіймам не зробив, і руки Петлюри повисли в повітрі.

– Я – член солдатського комітету, товаришу Петлюро, полк мій стоїть у Петрограді. І прийшов я за тим, щоб повернути поповнення, яке беззаконно уведено в Київ.

Петлюра хмикнув і знову застромив палець за борт:

– Ми творимо українську армію! Україна – наш закон!

– Але ж і в петроградському гарнізоні є понад тридцять тисяч українців.

– Тридцять тисяч? – Петлюра був щиро здивований. – В такому разі, ви мусите привести їх сюди!

– Вони в резерві Північного фронту.

– Ми утворимо український фронт! І воювати на ньому мають українці!

– Як ви знаєте, ми, більшовики, проти війни.