Розділ «Травень, 2»

5

Чепуритися Петлюра вже закінчив: проділ лиснів фіксатуаром, зелень з штанів зчищено, болото з френча відколупано теж, – можна з провінціальної околиці рушати на широку арену життя!

Вийшовши з хащів чагарника побіля Нобелівських нафтових цистерн, Петлюра наперед обережно визирнув крізь щілину – пролаз у паркані. Крутити головою було боляче, але він все ж таки покрутив, щоб встановити, чи не чигає нова небезпека на людину на чужій вулиці, ще й в офіцерській одежі?

Але то була марна справа – дочекатися, щоб вулиця стала зовсім порожня. Пройшов один чоловік – з'явилося двоє, і теж зовнішності зовсім невтішної: в кепках, куфайках і чоботах.

І тоді Петлюра прийняв рішення.

Він вийняв ножичок і зрізав погони з плечей. Так само рішуче зірвав і заховав у кишеню офіцерську кокарду. Тепер, з першого погляду, міг він зійти за дезертира, а цей стан – дезертира з фронту – по трьох роках війни був аж ніяк не компрометуючий на приміських околицях.

Після того Петлюра сміливо пірнув у пролаз і вийшов на вулицю.

З кожним кроком, що наближав Петлюру до рогу Брест-Литовського шосе, хода його робилась твердішою, постава – поважнішою. На шосе він вийшов і зовсім сповнений самоповаги, – і вже ніхто б не сказав, що десять хвилин тому йому наклепали потилишників. Звихнута шия якнайбільше сприяла гонористому виглядові: голову боляче було повертати, і вона сама собою трималась якось особливо гордовито – наче в справжнього аристократа в кіно.

В голові в Петлюри вже народилось вельми дотепне пояснення, чому на військовий з'їзд він з'явиться без погонів.

Адже була революція, а він – демократ, навіть соціал-демократ, і те, що прийде він на з'їзд із зрізаними офіцерськими погонами, виглядатиме, як вияв особливої революційності.

Алеа якта ест! Жереб кинуто!

Ще не вмерла

1

З'їздів було два.

В Троїцькому Народному домі – з'їзд делегатів від українців-військових, що найменував себе «Всеукраїнським військовим з'їздом». У приміщенні театру Соловцова – з'їзд представників Селянської спілки, який привласнив собі назву «Всеукраїнського селянського з'їзду».

Урочисте відкриття з'їздів призначено, проте, на різні години: «Військового» – на дев'яту, «Селянського» – на одинадцяту, бо обидва з'їзди мав відкрити голова Центральної Ради, і на обох же він мав бути обраний почесним головою.

Коли борода професора Грушевського майнула на кону Троїцького дому, сімсот делегатів звелись і гукнули, як і було домовлено наперед, з огляду на історичну традицію:

– Наші голови вам, пане отамане!

Грушевський вийняв носовичок і витер зволожені очі. Момент, справді, був історичний: гукали представники чотирьох мільйонів українців-вояків, мобілізованих до російської армії по всіх фронтах війни від Ерзрума в Туреччині аж до Печенги на кордоні Норвегії.

Грушевський простяг руку вперед і кинув слова, наготовлені для початку промови: