Розділ «Травень, 2»

Аж у кінці вулички Петлюра нишком зиркнув через плече. Страшний ґевал, недбало помахуючи снопиком малярських щіточок у руці, неквапом віддалявся геть у напрямі до залізничної колії.

Небезпека, отже, минула, можна було повернути назад.

Обережно Петлюра покрутив головою. Голова була на в'язах, але повертати її було боляче. І цей дошкульний біль раптом напоумив, що проклятий спокусник-аристократ не признає свого батьківства, що лікар-гінеколог злупить щонайменше півтисячі, а дурний дядько неодмінно переведе грошики на ідіотську «Позику свободи»… І хоча партія, членом якої знову себе признав Симон Петлюра, в основу своєї програми теж закладала саме цю тезу, не ходи на нашу вулицю, бо битиму, – Петлюрі раптом спротивіло все на світі і згадалося, що в Москві чекає жінка з дитиною. Він з серцем пошпурив геть зім'яті конвалії, які ще досі тримав у кулаці, і відвернувся від знадливого будиночка з мезоніном.

Не рухаючи головою, неначе несучи на ній тонку амфору з дорогоцінною трояндовою олією, Петлюра тихенько посунув попід парканом до спасенної людної вулиці за рогом, позираючи сюди і туди – чи ж не було свідків його чорної ганьби?

Ні, свідків, либонь, не було: вуличка лишалась пустинною.

Петлюра з полегшенням зітхнув: якщо твоєї ганьби не бачив ніхто, можна вважати, що її не було зовсім, – так сказав Заратустра. Розчарувавшися після дев'ятсот п'ятого року в революції та в домінуючій ролі мас, Петлюра вважав себе тепер прихильником та послідовником ідей волюнтаризму й ірраціоналізму: сповідав суб'єктивний ідеалізм та визнавав примат індивідуума. Книга німецького філософа Ніцше «Так говорить Заратустра» була тепер його підручною книгою, і звідтам він черпав сентенції для власного вжитку.

Та вийти на широке й залюднене Брест-Литовське шосе в замащеному багнюкою френчі було неможливо. У високому паркані, що за ним на муріжку під яворами стояли в ряд пузаті нафтові цистерни товариства «Нобель», Петлюра помітив виламану дошку. Він похапцем пропхався в тісний пролаз і юркнув у хащі чагарника.

Тут він взявся, як міг, чепуритись, добувши з кишені френча невеличке люстерко, гребінець та тюбик фіксатуару. Серце Петлюрине кипіло образою, гнівом, люттю:

– Ну, нехай начувається, босяцюра! Гад! Хам! Мурло! Мужва!

Недурно все своє свідоме життя – відтоді, як по закінченні духовної семінарії не дістав на присуд сільської громади очікуваної прибуткової попівської парафії в селі Жулянах і змушений був поневірятись шпаком із своєю духовною освітою, – Петлюра зненавидів будь-яку нижчу верству населення. Звичайно, привселюдно Петлюра в цьому не признавався: не модно було це в ті часи, та й не личило членові партії соціал-демократів, якщо він ним був, а може, і справді був замолоду – в пору юнацького романтичного фрондерства.

4

А втім, якщо прямувати до істини та її джерел, треба визнати, що Петлюра зовсім не був прихильником буржуазії. Навпаки, поміщиків та капіталістів Петлюра, відколи себе пам'ятав і відколи можна прослідкувати його біографію, – ненавидів щиро і люто.

Син полтавського візника і водночас паламаря в церкві на передмісті Кобищанах, Петлюра змалечку зазнав злиднів, і першим об'єктом його заздрощів був сусіда через тин, хуторянин на прізвище теж Петлюра. Але сусідній Петлюра, на ім'я Ілько, противно Симоновому батькові Василеві, був хуторянин заможний: мав десять десятин поля за хуторами під Павленками, в кошарі – зо два десятки овець, в хліві – десяток свиней, в корівнику – десятеро корів і восьмеро коней у стайні. Малий Симон, – коли ще був Сьомкою і лазив без штанів, у самій льолі, – теж волів би їсти пиріг з маком, як їли Ількові дітлахи, а не кусень житняка, який тицяла йому до рук, присипавши сіллю, мати і в снідання, і в обід. А що перспектив на те не було, то й зненавидів тяжко Петлюру Ілька та й усіх заможних хуторян.

Та підрісши, ще в церковно-приходській школі, побачив Сьома світ ширшими очима і зрозумів, що на світі є люди куди багатші проти Петлюри Ілька, наприклад, поміщик Кочубей, власник маєтків навколо Полтави та угідь над Ворсклою, про рід якого навіть російський поет Пушкін у віршах описав: «его луга необозримы, там табуны его коней пасутся вольны, нехранимы». І малолітній учень церковно-приходської школи почав тяжко заздрити поміщикові Кочубею. А що зробитись таким, як Кочубей, – не було, звісно, жодних надій, то, вступаючи до духовного училища, Симон ненавидів уже не самого Кочубея, а всіх кочубеїв, тобто – всіх, які є на світі, поміщиків.

У духовному училищі Петлюра – поза учбовою програмою – дізнався, що, крім поміщиків, на світі є ще й власники парових млинів, цукроварень, броварень, навіть залізниць, як-от, наприклад, граф Бобринський, – і всі вони куди багатші навіть проти кочубеїв. І тоді почав учень духовного училища тяжко заздрити фабрикантам і запалав проти них теж невгасимою ненавистю.

І, нарешті, вже на семінарській лаві, від студентів-полі-тиків почув Петлюра і про те, що таке капітал.

Таке древо пізнання життя виросло в свідомості юного Петлюри – з того дрібнесенького зерна заздрощів до сусіди через тин.

Тільки ж у хащах Петлюриної свідомості буйно порозросталася на той час ще й інша рослинність.

Заздрив Петлюра не тільки багатшим, але й взагалі всім тим, хто був зверху і мав силу порядкувати тими, хто сидів унизу.

Попервах заздрив малий Сьомка сільському врядникові, який мав таку велику власть, що перед ним запобігав не тільки батько-паламар, але й сусіда через пліт з усіма своїми свинями та коровами. Дуже кортіло малому Сьомці – коли б бути й собі урядником!