Розділ «Травень, 2»

Лія спинилась перед Флегонтом. Вона хвилювалась. Зараз вона мусить просвітити цього милого, але ще наївного юнака. Тільки два роки тому її саму просвітив якийсь «вічний студент», що проживав у Чорнобилі під наглядом поліції. Потім його заслали в Нарим.

– Босняцький, – сказала Лія, – а для всіх народів на землі ви б хотіли такого ж щастя, такого добра, якого бажаєте для свого народу?

– Звичайно! – знову стиснув плечима Флегонт.

– Отже, й за це – варто віддати життя?

Флегонт помовчав. Він вже не ніяковів. Серйозність розмови родила простоту почувань.

– Варто, – згодився він, потім додав: – і треба!

– Милий Босняцький! – скрикнула Лія. – Так саме цього й хочуть більшовики-комуністи!

Лія сіла поруч і навіть взяла Флегонта за руки.

– І от що я вам скажу, Босняцький: вибороти щасливе життя для скривджених у цілому світі – як це прекрасно! Ви згодні з цим, милий Босняцький?

– Згоден.

Було приємно, що дівчина казала йому – милий. І що тримала руки – теж. Але він ще ніколи не вів таких розмов і тому почував себе ніяково.

– І взагалі, – запалилася Лія, – яке б це було щастя, коли б на світі був тільки один народ! Ви згодні, Босняцький?

Флегонт кивнув. Хоча не дуже й уявляв собі, як таке може бути. Хіба що – колись, аж потім, дуже не скоро, коли вже з тисячу літ побуде на землі той самий комунізм?

– І тому, Босняцький, – промовила Лія урочисто, – боротьба трудящих – інтернаціональна!

– Інтернаціоналізм – це дуже добре! – солідно погодився гімназист.

– Тим-то і треба, Босняцький, в революційній боротьбі вузькі інтереси тільки своєї нації залишити на боці!

– Як то? – спитав Флегонт і обережно звільнив свої руки з Ліїних рук.

– В наш вік, – промовила Лія повчально, кінець кінцем, вона була вже партійка, а він – юнак, вона – студентка, а він – тільки гімназист, – в вік імперіалізму, коли буржуазія в усіх країнах експлуатує трудящих, і скинути гніт капіталізму трудящі спроможні лише об'єднавши свої сили, – боротьба за національні ідеали уводить пролетарів геть від боротьби за соціальне визволення, зриває міжнародну солідарність трудящих і навіть стає контрреволюційною, бо єднає трудящих з своєю власною буржуазією.

Лія проказала цю тираду до кінця і раптом зніяковіла – тепер вже вона, а не Флегонт: Флегонт дивився здивовано, навіть неприязно. А зніяковіла Лія тому, що раптом відчула: нехай і правду вона говорить, але слова її звучать якось книжно, абстрактно, неначе… резолюція…

– Отже, – понуро перепитав Флегонт, – виходить, що національним визволенням треба… знехтувати?