Розділ «Травень, 2»

– Т-так! – відказала Лія. Але відчула, що сказати це примусила себе. – В ім'я Інтернаціоналу…

– Тобто, на Україні нехай і далі… не буде українських шкіл і нашу мову не дозволятимуть, як і за царя…

– Фі! Навіщо така крайність! – щиро обурилась Лія. – Ви вульгаризуєте, Босняцький!

– Так виходить! – озвався Флегонт понуро. – Виходить, що ті нації, котрі досі і при капіталізмі були собі вільні й державні – панівні нації, – так вільними і залишаються, а ті, котрі вільними не були – пригноблені, – повинні зректися свого визволення?

Він раптом ухопив кашкет і натяг його, готовий іти.

Лія вхопила його за руку:

– Босняцький! Стривайте! Куди ж ви?

– Ви самі запитали, – висмикнув Флегонт руку, – що я люблю найбільше, і я відповів! Сказав про… любов! Вам першій у своєму житті! – В голосі його забриніли сльози. – А тепер виходить, що любити – це контрреволюція! – Він раптом майже закричав: – І скажіть, коли ви така розумна: як же любити весь світ, всі нації, а не любити свою? Брехня ваша любов!

– Постривайте, Босняцький! – з мукою простогнала Лія. – Вона видерла кашкет з його рук. – Сядьте!

Флегонт сів – з викликом, демонстративно. Дивно, чому ця дівчина так вподобалась йому тоді, коли вони поруч билися навкулачки з монархістами? А тепер… Цікаво, що скаже Марина, коли він розповість їй про цю розмову?

Лія затулила обличчя руками і хвилинку посиділа мовчки. Справді, щось тут було не так! А що?

– Не сердьтесь, Босняцький, – промовила вона тихо, – щось, справді, не так… Наприклад, про мову…

Вона глянула на Флегонта і винувато посміхнулась…

І це була така посмішка, що Флегонт знову Лії не впізнав. Це не була та дівчина, що на Хрещатику так схвилювала його. І не та – в кімоно, – коли він тільки прийшов. Навіть не та, яка щойно зробилась йому така неприємна. Це була знову інша дівчина – знічена, з розгубленою посмішкою, безпорадна. Доброму серцеві Флегонта стало шкода її.

І він заговорив – замирливо, але схвильовано, лагідно, але пристрасно – щоб виповісти своє, але й переконати її.

– А хоч би й українська мова! У нас, на Печерську, ви мало й почуєте іншу. Мати моя по-російському майже не вміє. Батько, – він гірко посміхнувся, – по-українському говорив, звичайно, тільки вдома: на службі ж не можна! І знаєте, коли ідеш містом і раптом почуєш: хтось теж говорить твоєю рідною мовою!.. Ат! Вам, росіянам, не зрозуміти цього!

– Я розумію це, Босняцький! Я ж – єврейка!..

Лія відгукнулась вже від вікна: поки Флегонт говорив, вона відслонила штору і дивилась на вулицю, вбираючи жадібно вільготне нічне повітря.

– А росіянам це почуття невідоме: їх мова ніколи і ніким не була заборонена! І тому нашу образливість за мову вони вважають шовінізмом! Аж дивно, що навіть російська інтелігенція не хоче розуміти нашої образи за кривдження мови!

– Справжня інтелігенція розуміє це, – заперечила Лія. – Не розуміє обиватель. А не хоче розуміти – реакціонер.