Розділ «Травень, 2»

Свіже, чисте повітря, навіяне з Дніпра, широко роздимало груди. Дихалось глибоко і вільно. За вікном вулиця вже була майже пустинна в обидва кінці. Лише рідкі перехожі поспішали додому. В булочній навпроти з гуркотом спустили штору. В аптеці на розі світилось, як і завжди. Під каштаном, через вулицю, безногий жебрак Шпулька бренькав на своєму банджо. Від Золотих воріт по Володимирській вниз віддалялась якась постать в крислатому капелюсі та чорній крилатці, поважно постукуючи палицею об вищерблені цеглини тротуару.

То відходив Винниченко. Він уже домовився з Шпулькою: вранці Поля принесе тисячу – можна спокійно їхати в Петроград міжнародним вагоном, спинятись в «Асторії», пити коньяк з лимоном і домагатись, щоб Тимчасовий уряд задовольнив вимогу Центральної Ради – утворити українську армію.

– От бачите! – вів Флегонт. – А що б заспівали ці обивателі та реакціонери, коли б заборонити їм говорити по-російському та примусити їх учитись у школі тільки іншою мовою, хоч би – й українською!

Лія всміхнулася: який він все ж таки наївний, цей Босняцький Флегонт! Але хлопець, очевидно, хороший…

– Скажіть, Босняцький, – запитала Лія від вікна, – а Данило й Харитон – теж так думають, як і ви?

– Не знаю, – щиро признався Флегонт, на цей раз забувши приревнувати до згадки про них. – Ми, знаєте, про це не говоримо. Навіщо нам такі розмови? Ми ж товаришуємо. І в хорі співаємо разом… А от колись, – додав він, згадавши, – в трамваї якийсь чиновник почав глузувати, що ми говоримо по-хохлацьки, і передражнював українські слова, так Данило раптом як гахне його по фізіономії! Такий був скандал! Довелось тікати, щоб нас не потягли в міліцію… Звичайно, – додав він поспішно, – це некультурно!

– А глузувати з мови – культурно?

– От бачите!

Вони примовкли обоє. Лія – розгублена, Флегонт – понурий, але вже не сердитий.

Лія дивилась у вікно. Темінь падала на місто, і вже за квартал важко було проглянути крізь сліпеньке світло електричних вугільних ліхтарів.

Чи ж можливе таке, щоб неправий був – давній революціонер, теоретик революційної боротьби, а правий – гімназист, який навіть не добирає різниці між есерами та есдеками? Ні, ні, це неможливо! Правий, звичайно, П'ятаков, тільки вона сама, Лія, не вміє виповісти до ладу. Поганий з неї… пропагандист…

– Босняцький! – промовила Лія, – ідіть сюди. До вікна! Подивіться, яка гарна та тиха ніч!

Флегонт нерішуче підійшов і спинився біля Лії, але – віддаля. Він не знав, чи треба йому підійти, чи гаразд, що він не пішов зразу і залишився тут, чи взагалі – добре, що сюди прийшов? Ця дівчина і манила його, і відштовхувала. Власне, манила – вона, а відштовхувало щось інше, що стояло за нею. А приходити, звичайно – не треба.

Вони стояли тепер майже поруч, Лія відсунула штору зовсім – і перед ними засипало місто. Бренькнув, блимнув блискавкою і прогуркотів мимо останній, нічний трамвай.

– Босняцький, – промовила Лія тихо, – будь ласка, розкажіть мені, як же ви любите… Україну…

Флегонт знову сторопів. Як же можна розповісти? Любить – і все. Просто так…

– Ну, ну! Кажіть, – прошепотіла Лія. – Дуже прошу!

Ні, вона просто наївна! Навіть важко на неї сердитись. Флегонт поблажливо посміхнувся. Що ж тут розповідати?

– Кажіть! – благала Лія. – Ну, ви любите мову… а – ще? Ще що любите? Кажіть!

Флегонт стенув плечем. Він, справді, вже не сердився, але намагався триматись незалежно.