Розділ «Травень»

Першою, правда, спала думка не про те, як порятуватись, а – що треба зробити, щоб оборонитись надалі від подібних прикрих ексцесів?

Іван Федорович прийшов до висновку, що якнайшвидше треба утворити при артілі групу самооборони – жінки теж мусять уміти поводитись із зброєю – за часів Паризької комуни і не таке бувало!

І зразу ж, з притаманною йому властивістю не лише аналізувати, а й синтезувати, Іван Федорович прийшов до висновку, що групи самооборони треба утворити взагалі на всіх підприємствах – великих і малих. «Зайців» таким способом убивалось двоє: захист від погромників і озброєння пролетаріату на випадок можливих – грядущих із невідомості – контрреволюційних путчів. Без таких путчів діло, звичайно, не обійдеться – досвід тієї ж Паризької комуни тому найкращий приклад.

І – чорт забирай! – якраз це питання – ленінська ідея загального озброєння пролетаріату – і має обговорюватись на сьогоднішніх партійних зборах! Ай-ай-ай! Треба бігти на Собачу тропу чимдуж!

Смирнов підхопився, щоб бігти зразу, та тільки він підвівся вище висадженого вікна, – здоровенна каменюка торохнула в стінку ледь вище від його голови, а чималий цурпалок боляче вдарив по руці.

Іван Федорович знову сів долі, на трощене скло.

– Цікаво! – сказав до себе Іван Федорович, – дуже цікава ситуація: гірше губернаторської!

Він став навкарачки і поповзом, щоб його не помітили крізь вивалені вікна, обережно поплазував до заднього ходу – на голосіївську сторону: там можна прохопитися ярком на вулицю, що має таку чудову, романтичну й доброзичливу назву – «Добра путь»…

4

Партійні збори тим часом закінчувались.

Головуючий П'ятаков вже накидав проект резолюції. Виступ Бош, звичайно, дещо утруднив становище: до її заклику розпочати озброєння приєдналось чимало поважних товаришів. Одначе більшість членів комітету дружно підтримали П'ятакова і голосували одностайно: не на часі, може спровокувати погром слабких ще більшовицьких організацій монархічними контрреволюційними колами.

Металісти, авіатори, кравці, молодь голосували проти, але ж їх була все ж таки меншість. Тепер, на чолі з Івановим та Боженком, вони добивались бодай поправки: великим заводам, які вже мали групи самооборони, поширювати їх; озброєння в великому масштабі нехай і не здійснювати зараз практично, але в принципі проти нього не заперечувати. Боженко навіть формулював цю корективу так: принципово нехай і не схвалювати, але практично… здійснювати. Від себе він тут же домовився з Королевичем, що авіатори виділять десятків зо два інструкторів.

Іванов не витримав і зірвався з місця:

– Товариші! – гукнув він. – Чи ви забули, що в Києві понад двадцять тисяч озброєного війська, а контрреволюційний «Союз офіцерів Південно-Західного фронту» куди сильніший проти Ради військових депутатів, у якій до того ж провід тримає есер – офіцер Григор'єв?!

– Товаришу Іванов! – зразу спинив його П'ятаков, підкреслено лагідно, лише з отецькою докірливістю в голосі. – Резолюцію ж схвалено. Тепер вносимо тільки поправки…

Але Іванов гукнув ще:

– Центральна Рада має в Києві свій полк Богдана Хмельницького на три тисячі багнетів, дві українізованих школи прапорщиків – дві тисячі юнкерів і військовий клуб імені гетьмана Полуботка з кадрових офіцерів! А за Радою робітничих депутатів немає ніякісінької збройної сили!

– Іванов! – гримнув П'ятаков вже не лагідним, а грізним тоном. – Тобі добре відомо, що ми ще коли записали в резолюцію, що осуджуємо дії українських сепаратистів.

– Плювати вони хотіли на твоє осудження! – вихопився й Боженко. – Знаєш, що вони зроблять з твоєю резолюцією?

– Резолюціями революцію не зробиш! – закричав Леонід П'ятаков.