Розділ «Травень»

Боженко, що стояв на трибуні і розмахував руками, вимагаючи тиші, щоб говорити далі, – скочив з трибуни, підбіг до столу президії, вхопив Бош за руку і потяг її силоміць на трибуну.

Іванов полегшено зітхнув, потім знову почав оглядатись по залі – чи не з'явився все ж таки на підмогу Смирнов?

Ні, Смирнова таки не було.

3

І Смирнов, справді, не міг бути зараз на зборах – хоч і як хотів того, хоч і як поривався.

От уже скільки часу він не міг вийти з приміщення, в яке потрапив ще вранці. Він сидів на підлозі посеред кімнати – на якомусь брухті, обсипаний скаллям трощеного скла. І тільки пробував звестися вище метра від підлоги, зразу ж у котресь із вікон влітала здоровенна каменюка – і щастя, коли не поціляла простісінько в нього. Смирнов був у погромленій кімнаті сам і сидів у жорстокій облозі…

Іван Федорович Смирнов, або – за старою підпільною кличкою часу нелегальщини – «Ваня-маленький», був із «старих більшовиків», дарма що віком тільки під тридцять. Київський кравець фахом, він у перші ж дні війни потрапив на каторгу і, повернувшися тепер до Києва, став головою Спілки кравців: для київських швачок, кравчинь та модисток не було більшого авторитета, як Ваня-маленький, Іван Федорович, товариш Смирнов. Стихією Івана Федоровича були страйки, і він плавав у цій стихії, як риба в воді. Треба ж було урівняти жінок з чоловіками в оплаті праці, добитись підвищення заробітної плати у зв'язку з дорожнечею, домогтися, щоб страхові каси розгорнули діяльність на обов'язкових відрахуваннях від прибутків підприємств, і ще багато-багато інших справ. Всього цього можна було добитись тільки страйками, а Смирнов був великий мастак страйкової справи.

Старий арсенальський слюсар Іван Бриль, Вані-маленького неодмінний компаньйон на рибалці, – бо Ваня-маленький кожну вільну хвилину сидів з вудкою під Аскольдовою могилою, там у нього навіть своя сижа була, – колись, як Ваня метко підсік ляща фунтів на п'ять, дивуючися з його всеумілості та скоропоспшіності, так сказав йому:

– Ну й меткий та швидкий ти, Іване! Дивуюся з тебе, їй-право! Як та ластівка – сюди та туди: до гніздечка – малечі в дзьобики коника покласти, і знову за новим коником – пурх! Повіриш, раз сидів я під гніздом, що під моєю стріхою притулилося, і почав рахувати – так мало не звомпів! Сто двадцять два рази прилітала ластівка до своїх птенчиків, поки моя Меланя снідати покликала, – за якусь годину! Думаєш, брешу? Побий мене грім – правда! Отак і ти. Ластівка ти, їй-право, ластівка!

– Хм! – тільки хмикнув на це Ваня-маленький. – Ластівка, кажеш? – І зразу звів ліву брову, як робив завжди, коли щось йому впадало в голову для роздуму. – Що ж, ластівка це – непогано! Ластівка… Ластівко… Ласточкін – непоганий псевдонім для легальної подоби в час підпілля… Хресним батьком будеш. Клич Максима, хильнемо по маленькій з такої нагоди…

Та підприємці теж добрали способу проти страйкарів: вони закривали свої підприємства і людей викидали на вулицю. Що ж тепер було робити з масою голодних безробітних?

Смирнов довів більшовицькому комітетові, що за долю безробітних відповідальність повинні прийняти на себе саме більшовики. І домігся, щоб справу доручили саме йому.

І почав організовувати в місті артільні майстерні – з колективною відповідальністю виборного правління. На Шулявці почала діяти артільна пекарня. На Подолі – артіль кондитерів для переплавлювання цукру на монпансьє. В центрі відкрилась кооперативна друкарня. Але найбільше безробітних було поміж жінок. І Смирнов вирішив організувати на Деміївці величезну – на півтисячі робітниць – артільну пошивно-обмундирувальну майстерню, яка б приймала замовлення від Земсоюзу та Союзу міст.

Сьогодні вранці майстерня і мала бути відкрита. Відкриття почалось в урочистій обстановці. Хор робітниць-кравчинь проспівав «Вышли мы все из народа», і після того Смирнов виголосив промову – про артільну справу, кооперацію, колективізм та яке вони мають видатне значення для плекання соціалістичних форм виробничих відносин та виховання комуністичних взаємин між людьми.

– Хай живе соціалістичний колективізм, хай живе соціалістична революція! – закінчив він свою запальну промову.

Дружні оплески зраділих з роботи деміївських безробітних кравчинь вкрили заклик схвильованого промовця.

Але тут воно й почалось.

У вікно хряснув перший камінь. Він влучив якраз у хрест віконної рами – посипалося скло з усіх шибок. Жінки з переляканим вереском кинулись хто куди. А Смирнов сів на підлогу, бо за першою каменюкою полетіла друга і третя – і одне за одним вилетіли геть усі десять вікон сарая.

З першого каменя стало вже зрозуміло, чия то була робота. Організувавши два десятки архаровців, поставивши їм два відра самогонки, підприємці учинили новому конкурентові погром.

Іван Федорович сидів тепер на підлозі і, хоча в силу своєї оптимістичної вдачі в журу не впадав, одначе чимдуж розмишляв над тим, яким же способом і як найшвидше вибратися з такої халепи? Адже він поспішав: от-от мали початись партійні збори, а ще такого не було, щоб він з будь-яких причин ухилився від будь-якого партійного обов'язку!