Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Замовкни, Пищимухо! А ти, Рекало, мабуть, не на ту ногу сьогодні встав.

– Істина, Лец, превише усіх благ.

– А що таке істина? Сам Христос не міг на це відповісти.

– Треба було йому в Рекала спитати, – пхекнув молодий Карюк.

– Правильно, Андрію. Істина – це те, на що ми намагаємось закривати очі, а теоретично – гармонія мого суб'єктивного відчуття з об'єктивною дійсністю. А об'єктивна дійсність, панове, говорить, що до ідеї самостійності народ байдужий. Зібралась нас купка…

– Щоб відродити націю. Слава хоробрим!

– А нація хоче не війни, а федерації з Совєтською Росією. Тоді нам ніякий біс не страшний. Нічого закривати очі: більшовицькі гасла для народу реальність, а наші – абстракція. А на цій підставі моє суб'єктивне відчуття говорить, що для селян ми чужорідне тіло, значить – банда. Перейшло з італійської мови і означає – зграя контрреволюціонерів.

– Почекай, не сьогодні-завтра нас визнає Антанта, тоді ми покажемо їм революцію.

– Визнає і до серця притисне, аж сік з нас потече. У це я вірю, Андрюшо! – І Рекало підніс над головою кухоль. – Гаразд! Вип'ємо за самостійну Україну.

– На колесах! – буркнув ад'ютант. – Кажуть, уже й Київ…

– Що, що Київ? Здали? Брешеш, чортів циган! Ти чуєш, що він каже, Лец?

Лец-Отаманів дивився в темне вікно. Тонкими пальцями він стискав скроні.

– Чую!

– Куди нас везуть? – враз істерично закричав Пищимуха. – Я йшов до армії, щоб тільки скинути гетьмана. Залишив дружину, дитину без хліба, без грошей. Що з ними? А може, їх уже розстріляли, повісили… – І він закрутив головою. – За що? Я ніколи не був контрреволюціонером. Чуєте, чорти, дияволи, де наша Україна? – Він зірвався на ноги і вхопив зі стінки карабін. Ад'ютант штовхнув його назад у куток:

– Колька, кинь, дурень!

– Хто дурень?

– Заберіть у нього карабін.

– Кинь, говорю тобі, а то в ухо дам!

– Хто дурень, я – дурень?

І він підкинув до ока карабін.