Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Не малорос, а українець.

– Ну українець, не один біс. Не бійтеся – кацапом не був і не думаю бути!

– Бий кацапів! – раптом крикнув і погрозливо завертів білками високий старшина з червоними очима під чорними бровами.

Полковник Забачта й другий старшина, що сидів навпроти з погонами капітана і Георгіївським хрестом на френчі, досі тільки презирливо посміхались, але після викрику хорунжого зі страшним прізвищем Сокира підвелися на ноги й запитали:

– Може, нам вийти?

– Про присутніх не говорять.

– Шкода, – сказав Лец-Отаманів, – а поговорити вже давно пора, а то нас у селі дядьки запитали: «Якої ви банди будете?» Ад'ютант образився, а відповісти нічого не зміг.

– І ти проковтнув мовчки, – огризнувся ад'ютант.

– Бо почув нарешті правду, – сказав Рекало, п'яно ухмиляючись.

– Коли тобі приємно називатися бандитом – не перечу.

– Я за істину. Тільки й чуємо – там повстали, там повстали. І хто ж? Наші селяни. А чому повстають? Кажуть, уже і станцію Комарівці захопили.

– І Комарівці? – зі страхом проговорив Карюк.

– Більшовики, а не селяни, – буркнув Лец-Отаманів.

– Чим би маля не тішилось… Нехай у Комарівці – більшовики, а в Браїлові, а в Смілі, у Мерчику, в Умані?..

– Але ж там уже заспокоїли.

– Авжеж, до нових віників пам'ятатимуть армію Директорії. Ми самі й робимо з них більшовиків. Мене тільки цікавить, кого ж тоді ми захищаємо від більшовиків.

– Дивуюсь, як тебе допускали викладати математику. Сміла та Умань – ще не вся Україна. Тридцять п'ять мільйонів…

– Чим би дитя не тішилось. Де вони, Лец? Хто був – і ті розбігаються. А вчора цілий полк перекинувся до червоних.

Лец-Отаманів наморщив лоба: це була правда – козаки цілими підрозділами утікали до Червоної армії або до партизанів, – і він нехотя відказав:

– Не тільки світу, що у вікні, ще знайдеться сила.