Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Але ж я чула, що ви вже спілкуєтеся з добровольцями…

– Чутки, і тільки. Переговори дійсно ведуться, але ще невідомо, чим скінчаться. – Видно було, що йому не хотілося про це говорити.

– Все одно я мушу їхати, – сказала Ніна Георгіївна з упертістю наївного дівчати, – ось телеграма, дивіться, мама присмертна.

– Тепер у нас має бути одна турбота – про неньку Україну. І чоловік ваш їде до Одеси?

– Якщо ви думаєте про того, хто наздоганяв ешелон, то це випадковий знайомий із міністерства… Йому до Києва треба.

– А чого ж він сідав у наш ешелон, коли ми їдемо в протилежний бік? – І він уважніше подивився на чемодани випадкової попутниці.

Ніна Георгіївна помітила це і ображено відказала:

– Значить, нам треба було сидіти на Знам'янці, доки б нас бандити Григор'єва пустили під лід?

За стінкою в командирському купе весь час стояв гамір, але зараз знявся вже справжній крик і разом зі стуком коліс заглушив її останні слова. Слідом за цим до купе відсунулися двері й на порозі з'явився Рекало. За ним стояв високий старшина в поліцейському кітелі, розгладжуючи на обидва боки вуса. У Рекала рудий чуб був закуйовджений, обличчя, засіяне ластовинням, лисніло. Огризком олівця він дзьобнув по коробці з-під сірників і гукнув:

– Петю, ходи сюди!

Але, помітивши даму, розплився в солоденькій посмішці й дзенькнув острогами на чобітках з низенькими халявками.

– Пардон, вибачаюсь, дозвольте зайти? Панові Світлиці, гадаю, теж можна. Прошу пані його не лякатися: це те, на чому Торрічеллі зажив собі слави, а на миру він був просто за станового пристава.

Світлиця, певне, не зрозумів Рекалового дотепу, бо вклонився з самовдоволеною усмішкою. Рекало, переступивши поріг, рвучко приклав руку до серця і з вдаваною урочистістю почав:

– Петю, о ти, нащадок Публія Корнелія, якому історія начертала… вибачте, накреслила увінчати перемогою нашу Першу Пунічеську війну з лаптями, – прошу не змішувати з панічеською війною, – мусиш зараз же розв'язати наші суперечки. Ти знаєш, хто такі наші старшини. Як не приблуда, так Світлиця. Пардон, як не приблуда, так падлюка.

Світлиця перестав розгладжувати вуса й засопів, але Рекало не звертав уваги:

– Візьмімо українців, Пищимуха – ні тіла ні духа, ну, ти та я, а старому Карюкові сняться відгодовані кабанці. Такий же і його синок – незакінчений піп Андрюшка. Отак і в інших частинах. От і скажи, тільки по щирості, може така армія вивісити жовто-блакитний прапор на дзвіниці Івана Великого? У Кремлі?

– Дурниці верзеш! – роздратовано відказав Лец-Отаманів.

– От-от! А що ж тоді думали, коли починали війну?

– Думали й думають розумніші за тебе.

– Батько Петлюра, Винниченко? Вірю! – І він покрутив головою. – Де поділась доля-воля, бунчуки, гетьмани? Мазепа, Дорошенко, Самойлович молодий… Вистачить, кажеш, і Петлюри? Головонько моя бідна! Але зараз справа серйозніша. Так би мовити – державна нарада. Ходім. Пардон, пані! А ви знаєте що… – Рекало пристрасно подивився на Ніну Георгіївну, потім на себе у темне віддзеркалення вікна і, сумно зітхнувши, закінчив: —…на вас би гарно сиділа керсетка.