Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Та нічого особливого. Ви ж бачили самі, хто біля вагона вертівся. А я не донощик. Задумано було хитро, і нам на руку.

– Козаки хотіли заколот підняти? Ви це хочете сказати?

– Це до нашої справи не стосується. Це вже політика, пане сотник. Ми теж на законах розуміємось. Раз ви проти царя, значить, і проти його законів, а своїх ще не надумали. От і виходить, що ви не маєте права нас судити. Постращати – будь ласка. Тільки ми вже лякані.

– Хто вас підбурював? – допитувався Лец-Отаманів.

– Кажу ж, це нашої справи не стосується.

Береза більше ні на які запитання не захотів відповідати.

Не виказали нікого і решта заарештованих, а від грабунків не відпирались, як і від того, що з п'яних очей наробили шкоди в квартирі станційного сторожа.

– Ви ганьбите нашу армію! – вигукнув Лец-Отаманів.

– По Савці й свитка, – відказав Кавуля, якого допитували останнім.

Нарешті суд пішов на нараду. Провинність підсудних у численних грабунках і навіть убивствах була доведена. З приводу цього ніяких суперечок не було.

– Який же вирок?

У голову Лец-Отаманова настирливо пхалася думка про розвал армії Директорії, заради якої він стільки вистраждав, а до того ще й із сусіднього ешелону полинула тужлива пісня: «Вернись, сину, додомоньку, змию, зчешу головоньку…» Гнів, безвихідь, розпач опалили йому мозок, і він істерично викрикнув:

– Розстріляти!

Інші здивовано перезирнулись, але перечити не стали. А про поведінку бунчужного й Кудрі вирішили ще порадитись зі старшинами. Вирок над засудженими ухвалили виконати сьогодні ж уночі. Рекало зашкріб у потилиці:

– А хто ж буде розстрілювати?

– Як хто? – роздратовано відказав Лец-Отаманів. – Козаки!

– А коли відмовляться?

– Ну, дурниці. Тоді хто завгодно, хоч би й ти.

– А чому не ти?

– Може, сперечатись почнемо?