Розділ «Голубі ешелони Повість»

– До завтрього нас може наздогнати бронепоїзд.

Лец-Отаманів посмутнів:

– Піхота відступає з боєм. У нас теж є гармати.

– Може, мені краще в містечку перечекати?

– До містечка, кажуть, верстов шість.

– А ви вигадайте яку-небудь причину й проведіть мене.

Лец-Отаманів криво посміхнувся:

– Ніно Георгіївно, дорога, для вас я ладний на все, але… Потяг може зірватися кожної години.

– Все залежить від бажання, дорогий… Пробачте, як вас звати?

– Петро Маркович.

– Від бажання, дорогий Петре Марковичу, – сказала вона, примруживши очі.

І цей затриманий на ньому погляд, і ласкаве звернення для Лец-Отаманова були несподіванкою. Він навіть розгубився і вже хотів перейти на інтимний тон, але до коридора вбіг засапаний молодий Карюк і викрикнув із задоволенням:

– Заарештували! Заперли в лампову на станції. Ходім. Зараз нарада буде, що з ними робити?

– Розстріляти! – сказав Лец-Отаманів, злий, що через них він і сьогодні примушений покинути Ніну Георгіївну.

11

Для полковника Забачти все ще було байдуже – кого і за віщо заарештували. Нараду він погодився скликати тільки на настирливе домагання старого Карюка, який боявся, що вони втечуть з-під арешту і порішать сина.

Першим слово взяв сотник Рекало.

– Я вважаю, панове, – сказав він, – над злодіями ми мусимо вчинити екстрений польовий суд. Понєже в нашій республіці ще не вироблено відповідних кодексів і навіть самого положення про польові суди, будемо додержуватись старовинних національних звичаїв і сучасної техніки. Суд, з огляду на небезпеку, розпочати негайно і про наслідки постфактум довести до відома штабкорпусу.

– Згодні! – закричали інші.

– Згоден, – сказав і Лец-Отаманів. – Тільки скоріше. Наші відійшли вже, мабуть, до Казарної. Треба зараз і суддів обрати.