Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Навіть сперечатись не бажаю. Хто хоче – нехай стріляє, а я до такої роботи не звик.

– І тебе розстріляємо!

Вирок підсудним читав з кам'яним обличчям Лец-Отаманів. Текст був пересипаний такими словами, як «понєже» і «позаяк» і так уснащений згадками про «запорозькі традиції», що міг, здавалось, справити на будь-кого враження. У молодого Карюка навіть очі заблищали. Не справив він жодного враження тільки на підсудних. Навіть коли почули міру кари, вони й тоді – хто зневажливо чвиркнув крізь зуби, хто відкопилив губу.

Лец-Отаманів, який чекав на природну в таких випадках реакцію, зніяковів, утратив урочистий вигляд і, пустивши наперед гостру лайку, вирядив засуджених назад до лампової кімнати.

Звістка про вирок хутко облетіла увесь ешелон, і козаки, мов розбурхане море, забурували по всій станції.

– Чижик, що там балакають? – запитав його Лец-Отаманів, покликавши до купе.

– А хіба їх розбереш. Одні говорять, що й справді розстріляють, а другі говорять, що чорта з два.

– Цебто?

– Ніхто не захоче.

– А ти?

– Що ви, пане сотнику? Я не знаю, звідки й гвинтівка заряджається.

– А коли ми тобі будемо давати щоденно по пляшці?

– Що ви, що ви, пане сотнику? Хай вона вам згорить, я її більше і в рот не візьму.

– А таку бачив? – І сотник похитав перед його носом пляшкою з бурштиновою калганівкою.

Чижик заклшав очима, заплямкав губами і вже благаючим голосом сказав:

– Пане сотнику, що завгодно – холуєм буду, злодієм для вас зроблюся, тільки не робіть з мене ката. Я через цю кляту горілку людський образ і подобу втратив, а колись був же чоловіком. Два факультети скінчив.

– Брешеш.

– От бачите, я й сам уже перестаю в це вірити. Що ви хотіли сказати?

– Ти, звичайно, бачив прокламації, що з'явилися серед козаків?

Чижик закивав головою.