До складу суду обрали Рекала, Лец-Отаманова і Кованого.
Натовпи козаків і урядовців з обох ешелонів ходили по перону й висловлювали одні – захоплення, інші – обурення. Все це перемішувалось і гуло єдиним тривожним гулом.
Боячись, що заарештовані козаки не визнають самообраного суду, Лец-Отаманів запропонував усю церемонію провадити з підкресленою офіціальністю, тому, коли розпочалось засідання в кабінеті начальника станції, першого заарештованого – Березу – привели в супроводі чотирьох козаків із оголеними шаблями. Рекало, все в тому ж плані, почав ставити запитання занадто здалека і такі заплутані, що Береза, фамільярно запаливши цигарку (суд зніяковів: ніхто не знав, чи можна було палити підсудним) і випустивши на стіл дим, не витримав і безцеремонно перебив:
– Розвів антимонію, наче ми відпираємось. Я й сам скажу – брали, продавали. На інших дивились і собі те робили. Цілі города, цілі землі забирають… Або візьмімо гроші. Ви розплачуєтесь гривнями, які нічого не варті: бомажка розмальована, та й усе; хіба це не грабунок? Ще й людину застрелили… А три вагони, що ви вкрали на Знам'янці…
– Я вас закликаю до порядку, – перебив Лец-Отаманів.
– Який же це в біса порядок? Багато – можна, а мало – гріх. Полковник Забачта поклав собі до кишені за граблі цілу тисячу…
– Ми про вас питаємо…
– А коли хочете про нас знати, так тільки за сто карбованців продали. Хресті-бог! А знайшовся б іще який дурень, іще б сто взяли. Таких не шкода: самі хочуть погріти руки на чужому. Так це ж ніби вор у вора, а ви в кооперації цапнули. Нам – і то соромно…
Рекало, ображений, що його безцеремонно перебили, почав знову ставити запитання:
– Ні, ви скажіть, позаяк я офіційно питаю, де, з ким, що і скільки ви пограбували?
– Чого там грабували? Брали, що погано лежить. Ну коли вже вам так хочеться знати, слухайте. У Полтаві ми більше барахолили по церковних чашах і дароносицях. Все рівно Бога тепер у заштат вивели. У Кременчуці трохи мануфактурою поживились, у Кобеляках дістали товару на чоботи, а в Потоках – каракуль. Та й на вашій бекеші, пане Кований, комір із знайомих нам каракулів. Ми чесно ділимось, не так, як ви…
Лец-Отаманів закусив губи, інші сприйняли це байдуже.
Рекало вже не встигав записувати, а Береза все з тим же цинізмом продовжував називати нові й нові міста й містечка, де вони грабували, що тільки попадалось.
– І вам так легко поступались своїм добром?
– То як коли. Бувало, і придушити доводилось.
– Ви знали, яка міра кари за це буває?
– Так зараз же війна. Ви ж наказуєте нам у противника стріляти, – стріляєм, убиваєм, а він мені, може, й не противник. Чому ж ви за це мене не судите? Ще й хвалите. А хіба буржуй не противник? Торговий капіталіст?
Рекало стомився вже запитувати і охоче уступив Кованому. Ад'ютант запитав тільки, чому Береза й його приятелі не корилися, коли їх хотів допитати Карюк, навіть хотіли виявити збройний опір? З прищуватого обличчя Берези поступово зійшов нахабний вираз, він, примруживши очі, глянув у вікно, потім зневажливо – на суддів і, ніби пересилюючи себе, відказав:
– Да! Коли б не заклинився патрон у кулеметі, може б, уже за столом сидів хтось інший, а ви б стояли на моєму місці.
– Що ви хочете цим сказати? – насторожився Лец-Отаманів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Без козиря (збірник) [Серія:"Історія України в романах"]» автора Панч П.Й. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Голубі ешелони Повість“ на сторінці 58. Приємного читання.