Розділ «Голубі ешелони Повість»

Лец-Отаманову аж помутніло в очах: якась босота насмілюється нарівні з ним залицятися до такої жінки, як Ніна Георгіївна.

– Зараз ми покладемо цьому край. Що ви робите з кулеметом?

– Заїло, – відказав бунчужний. – Дармоїди чортові. Навіть кулемета не можуть тримати на справі.

– А він чому тут? Забери до себе у вагон!

– Нема дурних, – відказав Кавуля.

– Струнко! – голосніше ніж треба викрикнув Лец-Отаманів і вихопив револьвер.

Гучна команда, підсилена револьвером, мимохіть вплинула на Кавулю, Березу, Богиню і Смицького, що були у вагоні. Вони облишили кулемет і виструнчились, Карюк скористався з цього і хутко висмикнув кулемет надвір.

– Під арешт! Бунчужний, подвійну варту! Ведіть на станцію!

– Давно пора! – почулося кілька голосів.

Заарештовані вже не буянили, а тільки криво посміхались, дивуючись, мабуть, що проти них враз наїжачився майже увесь дивізіон.

– Хто вони? – спитала Ніна Георгіївна, повертаючись із сотником до свого вагона.

– Босота! – коротко відказав Лец-Отаманів. Він важко дихав і, здавалось, чогось не міг зрозуміти. – Карюк, ти сам доглянь. Поведінка бунчужного… Не треба ні на кого покладатись. Зрозумів?

Ніна Георгіївна, певне, відчула, що він при ній чогось не договорює, з докором сказала:

– А навіщо таких тримати в армії? Це ж просто злочинці, а не вояки.

– Вони і прийшли до нас із тюрми, – відказав Карюк.

Лец-Отаманів блимнув на нього сердито:

– Нема нічого без «але».

Знову почулися далекі вибухи. Вони ставали щогодини виразнішими, із степу вже долітав скрип обозів, які теж тяглися на захід, а ешелони ніби навіки примерзли до рейок.

– Ми коли-небудь рушимо з цієї проклятої станції? – спитала Ніна Георгіївна, коли вони зайшли до вагона. – Навіщо я змарнувала день? Пане сотнику, дайте коня з'їздити до села. Я найму там підводу.

– Ні, ми вас не відпустимо, – грайливо сказав сотник. – Завтра скінчать розчищати колію.