Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Тільки сісти вже не зможете. А коли це біг за поїздом ваш чоловік, так він, напевно, сів у якийсь задній вагон.

Козаки, знаючи вдачу свого командира, лукаво піддакнули:

– Сів, будьте певні!

– У мене мама присмертна, – сказала дама, не вслухаючись в слова козаків.

– Так ми вас і підвеземо, – казав командир співчутливо. – Для такої люблячої дочки можна зробити виняток і в військовому ешелоні. Заходьте. – Взявши обережно за лікоть, він завів її до коридора.

При світлі ліхтаря полковник міг краще роздивитися випадкового пасажира. Це була молода й струнка жінка, не більше тридцяти років. На її довгих віях горіли, мов роса на сонці, сльози.

Полковник мимохіть потягся до своїх чорних вусів, закручених у кільця, але говорив і далі, як уважний батько:

– Заспокойтеся, пані, заспокойтесь. У нас теж буде вам непогано.

Але дама не переставала м'яти мокру хусточку і поривалася до виходу:

– Коли б ви захотіли…

– Я й хочу, щоб і ви, і ми не потрапили до рук головорізів Григор'єва. Прошу в купе!

Але в коридор хутко ввійшов ще один командир. Шапка із султаном над горбатим носом і смугляве обличчя, бешмет, стягнутий кованим ремінцем, за яким стирчав дамський браунінг, жовті краги над гетрами робили його схожим на героя-полюбовника з якоїсь оперети. Враження це підсилював ще стек із срібною кінською головою. Полковник розмовляв російською мовою і тільки іноді з усмішкою домішував, як примусовий асортимент, одно-двоє українських слів, але старшина зі стеком звернувся до полковника по-українському, карбуючи кожне слово:

– Пане Забачта, вам відомо, що за безчинства творяться в нашому дивізіоні?

– Пане Лец-Отаманів, чим ви схвильовані? – проговорив полковник, примружуючи й до нього, як до пані, свої очі.

– Я не тільки схвильований, я – обурений, пане полковнику! Хто дозволив козакам захопити чужих аж три вагони?

– Мабуть, хтось старший за вас, пане сотнику.

Сотник роздратовано цьвохнув себе стеком по крагах:

– Заради чого зчинили бучу на всю Знам'янку? Ну, нехай сало, а календарі на 1919 рік? Цілий вагон! Або граблі. На біса нам це барахло, щоб тільки дратувати населення? Якщо вам байдуже, то не байдуже нам. – Останнє слово він вимовив з притиском. – Треба ж бути хоч трохи дипломатом.

Полковник Забачта був старшим над Лец-Отамановим, але під його гострим поглядом навіть знітився, хоч кожна рисочка його випещеного обличчя говорила про байдужість до уболівання Лец-Отаманова. Нарешті полковник криво посміхнувся і проговорив уже до пані, що стояла, притиснувшись до стінки:

– У доброму господарстві все пригодиться. Адже правда, вибачте, як прикажете вас величати?