Розділ «Голубі ешелони Повість»

Але за хвилину вже й ця можливість повисла на волоску: стало відомо, що в містечку Смілі Одеський полк оголосив себе червоним і вже рушив, щоб перетяти блакитним залізницю.

Після цього стрілянина знялась уже на всій території станції, і темні ешелони заворушились, заповзали, мов клубок порушеної черви.

Двоє козаків із артилерійського дивізіону з розгону скочили на паровоз, стрельнули під кожним вухом машиністові, і ешелон із гарматами, чмихаючи димом, теж зірвався й поповз на захід.

В останню хвилину до класного вагона підійшла молода пані в білій пуховій шапочці, з двома чемоданами в руках і розгублено озирнулась навколо. Кароокий козак у ватянці допоміг вкинути її чемодан в тамбур, а сам уже на ходу вскочив у теплушку.

Вгинаючись під вагою ящиків, кілька захеканих козаків намагалися нагнати ешелон, а за ними, спотикаючись об рейки, біг одягнений у бекешу старшина.

На поручнях класного вагона гроном висіли козаки і вигуками та свистом заохочували піший хвіст:

– Ну, ну, піддай пару, хлопці, піддай…

– Наші сіли. Маладці!

– А бекеша ще чухрає!

– Ляпнув!

Дама з чемоданами устигла вже побувати у вагоні і вийшла в тамбур ще більш збентежена. В руці вона тримала залізничний квиток.

– Панове, пропустіть, – заволала вона до козаків, які забили прохід. – Бога ради, я не на той потяг сіла. Боже, ніч уже… Скиньте чемодани!

– А то, може, ваш чоловік чухрав навздогінки? Шустрий! – іронізували козаки, не зрушуючи з місця.

Дама нічого не відказала і намагалася протиснутися до виходу:

– Пропустіть, прошу вас… Я ще зіскочу…

Із дверей вагона вийшов ставний командир у полушубку й сивій шапці і застережливо простяг руку.

– Уб'єтесь! Що ви, пані, це не про дам такі речі, – проказав він з докором.

– Дорогий пане… – На френчі під полушубком вона побачила командирські відзнаки й певно додала: – Пане полковнику, зупиніть потяг, я встану… я спішу до мами… А тепер куди я заїду?

– Пробачте, пані, звідси потяги тепер ідуть тільки на захід.

– Але я ще зможу стрибнути.