Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Полковник, здається, образився?

– Мене це мало турбує. Нехай буде вдячний, що дали притулок у нашій армії, а то, мабуть, уже десь би теліпався на ліхтарі.

– Хіба він не українець?

– Такий, як я китаєць. Його гасло: «Нет, не было и не будет украинского языка!» Хіба не чуєте вимови? У нас і такі є. А Кований, ад'ютант, бачили, – на тоненьких ніжках, – навіть циган. Ви дивуєтесь, певне, – які з них самостійники? Вони вміють добре воювати з більшовиками. А як кажуть, привикне собака за возом, то й за саньми побіжить. Ану їх до біса! Я вам щиро радий. У моєму холодному купе враз стало і тепліше, і затишніше. – І вже з вдаваною щирістю додав: – Я тепер горло перегризу полковникові, коли він надумає вас переманювати.

Ніна Георгіївна звільнила лікоть і сухо сказала:

– Я не хочу вам заважати, пане сотнику. Я краще побуду в коридорі.

Сотник заметушився:

– Пробачте, я вас образив? Даруйте, аж ніяк не хотів цього. Я ще не знаю, хто ви будете, але ж чую чудову українську вимову. Який же може бути сумнів, що ви щира українка? Так хто ж має більше прав на ваше товариство – я чи якийсь Забачта?

– А куди ви прямуєте? Здається, вже недалеко Збруч, – сказала Ніна Георгіївна.

Сотник затримав видих, щоб не видати гіркого зітхання.

– Галичина теж Україна, зуміємо домовитись і з ЗУНР[7], кревні ж. А Петрушевич справжній диктатор: хочеш мати свою Україну – бий поляків! І його розуміють, не те що наші чортові дядьки.

– А кажуть, в Дрогобичі і галичани, й поляки виступають разом.

– Ну, то, мабуть, робітники. На місці видніше буде. Вам холодно? Візьміть мій кожух. Будь ласточка!

Він накинув на її круглі плечі кожух і притримав його спереду. Ніна Георгіївна холодно глянула на нього через плече. Сотникове обличчя стало хижим, жадібним. Вона мовчки розвела його руки й відійшла. Сотник почервонів, виструнчився, потім зірвав шапку, тріпнув своїм чорнявим чубом і, відвернувшись до вікна, запалив цигарку.

Ніна Георгіївна, мерзлякувато поводячи плечима, сіла на канапу, відкинулась у куток і зморено примружила очі, не перестаючи стежити за нервовими дрижками на смуглявому обличчі сотника.

Бутафорський костюм і дорогі цигарки все-таки не могли приховати в ньому селянського парубка. Це було видно і з його вузлуватих, хоч і енергійних, рухів, і з намагання показатися людиною культурною. Виходили такі найбільше з куркулів, а то й з підкуркульників, які родичалися з куркулями. Такі ставали найбільш надійною їхньою опорою. Ніна Георгіївна відкрила очі й, ніби продовжуючи свої думки, проговорила:

– Де ж я встану? Господи, що ж це буде? Нас можуть іще перестріти більшовики.

– У нас усе напоготові – не страшно, а вам раніше як у Єлисаветі вставати не можна. Ви куди прямуєте?

– До Одеси, – відказала вона не зразу.

– До Одеси? – звів брови Лец-Отаманів. – Там же французи й Добровольча армія.