Розділ «Облога ночі Роман»

– А ти, бабко, все-таки відчини скриню.

– Може, там ховаєш кого?

– Полюбовника!

– Схаменіться, дітки! – враз їй спала на думку наївна хитрість. – Я ж вас як своїх зустрічала. Ви ж не грабуєте!

– Звісно, ми не більшовики. А ручку з колодки все-таки, мадамочко, прийми.

– А то ще неприятность тобі іздєлаємо.

– Наприклад, оцією штучкою між плечі. – І він розмахнувся прикладом.

– Голубчики, за те, що я вас…

– Уйди, старушко!

– А то рачки полізеш!

Харита почала втрачати свідомість. На більший опір у неї вже не вистачало сил. Але знаючи, що там у скрині її дитина, вона хапалася за колодку, здіймала до солдатів руки і, відчуваючи, що ніякі хитрощі й благання вже не допоможуть, намагалася хоч відтягти страшну хвилину:

– Втеряла ключ, солдатики.

– Дивна старушка. А кулі для чого вигадали? Одступись, я одімкну враз.

– Не стріляй, на… на… Не видержить моє серце.

– А наше видержує не тільки скрині.

– Залізну касу й то видержує.

Колодка полетіла на долівку. Солдати, не втрачаючи гумору, одкинули коване віко й хотіли вже запустити в шмаття руки, як злякано обидва відсахнулись. Ілько лежав, уткнувшись головою в куток, Харита стояла над скринею, мов над труною. У неї пробігли одна за одною думки, але жодна не могла врятувати їй сина.

– Стріляй його! – клацнув затвором солдат.

Ілько вигнув спину, немов готуючись до удару нагаєм, а Харита, все ще безсила чимсь зарадити, повисла на стволі гвинтівки.

– Помилуйте, ой людоньки, ой людоньки!.. – І раптом думка, що мала врятувати їй дитину, зринула: – Він же ваш, солдатики, це ж ваш!