Розділ «Облога ночі Роман»

Прокинувся Ілько від страху, що не встигне вискочити з санками з вибою. Сідала лава, і довкола тріщали, розквітали, кучерявилися підпірки. Стояла справжня канонада. Вибійники вже покидали свої пічурки й кинулися на штрек, а він ніяк не міг побігти. На нього почали падати коржі й боляче ранили то в коліно, то в бік. Назустріч виліз батько. Він дивився на нього ніби через дуло карабінки. Ілько кинувся тікати і боляче вдарився об чорну брилу вугілля. Від нестерпного болю він крикнув і одкрив очі. На порозі стояла з витягнутим обличчям мати і до чогось прислухалася.

Заспокоєний тим, що це був тільки сон, Ілько знову закрив очі, але мати вже шарпала його за плечі:

– Стріляють десь близько! Коли б ще білі не заскочили!

Ні вона, ні Ілько за весь час ні разу про це не подумали, хоч Харита вже знала на гіркому досвіді, що білі, налітаючи на Калинівку, не минають і її хати. Вона замикалась по хаті.

– Вставай, синку. Що вже перестраждала від них. Жили вимотали: «Де та де, та ти, бабка, теж комсомолка…» А вже за гвинтівку твою тих мук витерпіла: і крутили, і викручували…

Ілько похапливо почав натягати на себе шинель. Розбуркавшись зовсім від сну, він почув, що стрілянина була десь не далі як на четвертому номері.

– А куди ж ти? – стривожилася Харита.

Ілько тепер уже знав, куди йому йти. Підсилений сном і їжею, він тепер може за ніч і фронт перейти.

– До червоних, мамо!

– Я тебе тут заховаю. Куди ти? Просто в зуби їм ускочиш!

Але Ілько зовсім не хотів, щоб мати подумала, що він злякався, і з погордою відказав:

– Піду до Клима!

– Щоб там постріляли, і знати не буду де?

– Напишуть! Клим знатиме й напише.

Мати знала, що застукай його в хаті білі, та ще довідайся, з ким і де був, – не помилують, але й знову відпускати його від себе не хотіла:

– А може, вони на цей раз поминуть. Ось не ходи-бо. Встигнеш іще і навоюватись, і нагорюватись.

Стрілянина наближалася. Ілько вже не знаходив собі місця.

– Ну, піди в балку, перебудь там, доки стихне.

– Ви гадаєте, що я цією рукою не бив білих? – сказав він ображено і ступив до порога.

– Та хоч виглянь! Ще побачить хто! – І сама попереду вибігла в сіни, але в ту ж хвилину повернулася назад з розгубленим виглядом: – Чи мені здалося? Таке, як Гнат Убогий ніби сюди йде.