Розділ «Облога ночі Роман»

Ілько сторопів. На таку зустріч він ніяк не сподівався. Тепер уже не було сумніву, що його шукають і, може, ще й поведуться як і з Гараськом. Його обсипало морозом. То зриваючи, то надіваючи шапку, він заметушився по хаті, зирнув у віконце. До землянки справді простував Гнат Убогий з Омеляном. Ількова тривога перекинулася і на Хариту:

– Чого ти, синку? То ж десь наші підходять.

– Не кажіть про мене!

– Та що з тобою? – уже насторожилась Харита. – Ну, піди в хатину.

Вона вже починала догадуватись про причину появи сина дома і приготувалась заступитись за дитину.

Ілько вскочив у хатину і став за дверима, але ж це була не схованка. Тоді він ліг за скриню, проте й тут його могли помітити. Стара скриня, кована залізом, була на коліщатах, він спробував залізти під неї, але зміг тільки засунути ноги.

Що менше було надії заховатися, то більше зростав у Ілька страх. Він уже був певний, що батько знає навіть, куди він утік, і, мабуть, щоб не подумали, що батько не пошкодував тільки чужого, тепер потягнуть і його. А Гарасько, напевно, всю вину звернув на нього. Від жалощів до себе й образи на батька горло перехоплювало спазмами. В цей час під вікном почувся Гнатів голос:

– Здоров, Якове… Підеш? Давно пора!

– А ти на побивку?

– Збирайся, ми зараз.

Ще в дитинстві, бавлячись з Климом, Ілько не раз залазив в простору скриню. Мати складала до неї своє шмаття і часто забувала замикати на колодку, яка висіла і зараз ніби з одкритим ротом. Почувши уже в сінцях кроки, Ілько стрибнув на дно скрині й накрився вигнутим віком. Од цвілі, від якої запрівало шмаття, в нього забило дух і почало перхотіти в горлі. Кашель кожну хвилину міг вибухнути з такою силою, що його почують і на вулиці.

Вони були вже в хаті. Ілько, запихаючи собі в рот шорсткий рукав, міг чути тільки їхні балачки. Гнат Убогий сказав досить сердечно, напевно, щоб не залякати зразу матері:

– Скрипите ще, Петрівно? Самі чи, може, пустили кого?

Мати скипіла:

– Кого б це я пустила? Може, й рук нікому буде скласти. – Вона не витримала більше і схлипнула. – Думала, хоч на старість матиму спокій…

Гнат Убогий зітхнув:

– Життя таке тепер: одним словом – революція. І білі, мабуть, досаждають?

– Земля б під ними завалилася: «Де твої сини, де чоловік?» А я знаю, де мої діти, що з ними, я знаю? Батько взявся до ума доводити.

Тепер уже зітхнули обидва разом – і Гнат Убогий, і Омелян.

– Ти там сорочку чисту дістань для старого, – потім, ніби намагаючись приховати щось, поспішно додав: – І для… обох. Бо ми забігли на хвилинку, де з ким побалакати треба. Не чула, як там Власов поживає?