Розділ «Облога ночі Роман»

– У нашому теж зуміють його провчити, як тікати.

Харита знову відчула небезпеку, її старечі губи скривилися, але вона тепер навіть показати свого горя не мала права. Вона мусила зректися сина, своєю видумкою спроваджувала, може, на вірну смерть, а може, щоб стріляв у брата, у батька, у своїх шахтарів.

Сльози котилися по щоках і наповнювали зморшки.

– А ти чого, бабко, сумуєш?

Ілько відвернувся в темний куток.

– Матері всіх дітей шкода.

– Твої, мабуть, у червоних?

Харита напружилась: сили її зраджували.

– Були синочки, а тепер сама мушу віку доживати.

– Так ти дай йому на дорогу чого-небудь. От і буде ніби синок.

Харита розгублено глянула на Ілька, кинулася до мисника, нав'язала клуночок і ткнула йому в руки:

– Тільки не стріляй, синку… – вона затнулась.

– Дивная старушка! – знизав плечима солдат.

– Ну, Баканов, ходім до командира, нехай ще він тебе пощупає. Та з старушкою попрощайся! Такій треба дякувати. – І він потяг зі столу скатертину й рушник, яким була прикрита макуха.

– Солдатики, утертися нічим буде, – спробувала Харита притримати хоч рушник.

– Для Добрармії шкодуєш, малахольная? Ходіть, ваше благородіє.

Ілько зробив рух до матері, яку, може, бачив востаннє, але солдати уже розтягли свої губи в глузливу посмішку. Їх забавляла його поведінка. Тоді Ілько насунув на очі кашкет і хмурий вийшов на вулицю.

Через виселок, збиваючи весняну куряву, уже котилися військові обози.

Ілько озирнувся. Мати стояла на порозі і похитувала сивою головою.

Яма