Розділ «Облога ночі Роман»

– То ість? – Обидва солдати витріщили очі. – Ти що, старушко, впала в малонхолію?

– Ваш, ваш, солдатики! – Чому він мав бути їхній, як попав до неї, цього б вона вже не пояснила. Вона раділа з цієї куцої думки, що хоч на якийсь час урятує сина від неминучої розправи, а старше начальство, може, краще розбереться, і, мов папуга, твердила: «Ваш, ваш!»

– Подивимось. Ану, ваше благородіє…

– Вилазьте!

Ілько чув усе з першого до останнього слова. Коли солдати підійшли до скрині, він вирішив сказати їм, що був у партизанах, але втік. Нічого вони йому не зроблять, а завтра він буде вже по той бік фронту. Почувши ж, як солдати ображали й глумилися над його матір'ю, Ілько ледь стримався, щоб не вистрибнути й голосно не сказати, що вони сволота, бандити, і вдарити хоч одного чим попало. А коли будуть розстрілювати, ще раз крикнути, що вони справжні бандити, а він червоний партизан. Останні материні слова збили його з толку. В голові його запав густий туман. Він підвівся. В обличчі не було кровинки, сині очі погасли, як у мерця, і не знали, на чому зупинитись.

– Так це ще ніби як кіндер – дитя! – здивувався солдат.

– Чи не доброволець?

Ким краще зараз бути, Ілько не знав і мовчав.

– А може, ти який партизан?

– Справді, як би сюди наш попав?

Харита відчувала, що треба говорити, але що говорити, вона не знала.

– Голубчики, він же утікав від партизанів. «Спасіть, – просить, – тіточко». А само порубане, постріляне. А я й кажу: «За віщо тільки вас, таких молодих та зелених, і стріляють, і рубають».

– Тіточко! Добре, от помовч трохи, тіточко.

– Ти ранений чи, може, язик тобі вирізали?

– Ранений, – прошепотів Ілько і нахилився, – в коліно і в ноги.

– …дивлюсь, а воно, сердешне, заюшене, – намагалася придумати за Ілька Харита. – Перев'язала й думаю, де б його заховати, бо шмигають отут.

– Ото й шмигнули від тебе двоє. Бачили, бачили!

Харита знітилась.

– Якого ж ти полку?

Ілько бачив, що тепер уже не може викрутитись, і безнадійно сказав: