Розділ «Облога ночі Роман»

У небі дзвеніли жайворонки. Довкола зеленіли великими латками толоки, а над збитою дорогою клубився порох. По дорозі довгою гусінню тягся резервний полк. Він поспішав, щоб за сонця увійти в місто. За першою ротою котилася широка телефонна бідка з котушками дроту. На ній сиділо троє телефоністів, між якими був і Курибіда, що минулого року приїздив у Калинівку в ролі інструктора рудничного комітету. Як тоді він дивувався, що ні з сього ні з того потрапив у повстання проти гетьмана, навіть просидів під арештом у варті, так дивувався тепер з того, що потрапив до денікінської Добровольчої армії. Він знову був у командировці на Донбасі, а там оголосили мобілізацію. Будучи людиною полохливою, пішов до військкомату, щоб з'ясувати, чи ця мобілізація стосується таких, як він. Молодий поручик, до якого звернувся Курибіда, саркастично посміхнувся й сказав:

– Коли ви людина істинно руська, ви б мусили давно вже самі з'явитися, а не чекати на оголошення мобілізації.

З військкомату Курибіду направили в казарму і одягли в уніформу з англійського сукна. А коли б він виїхав із Донбасу днем раніше, може б, і досі сидів у рудничному комітеті за своїм столом. Курибіда не сперечався з поручиком, який зробив з нього солдата Добровольчої армії. Йому тільки прикро було, що поручик обізвав його «істинно руським». Таким словом до революції обзивали чорносотенців, які ходили по вулицях з дрючками і з портретами царя, а Курибіда вважав себе за демократа і принципово не читав іншої газети, крім меншовицького органу «Утро».

Ставши телефоністом штабу полку, Курибіда виконував усі накази якнайретельніше і почував себе цілком вільним від докорів сумління, що бореться за відновлення старого режиму, бо й уся партія меншовиків працювала з денікінцями.

Ще більш виразними денікінцями були двоє телефоністів, що сиділи разом з ним у білці. Худий і довгов'язий Кирик з сизим од вугрів обличчям був сином сільського фельдшера, який тільки про те й думав, щоб його діти стали великими панами. Але Кирик не спромігся закінчити навіть початкової школи. Другого звали Павлюком. Він був червонощокий, відгодований на попівських книшах з салом. Його батько мріяв, що з Антоші вийде такий же соборний протоієрей, як він сам, але син не захотів вступити до духовної семінарії, а домігся, щоб його віддали в гімназію. Проте з гімназії його вигнали. Тепер він ходив з виглядом людини, що «постраждала за ідею», і мріяв стати земським начальником.

Кирик ставився до нього з особливою поштивістю і догоджав чим міг. Знаючи, що Павлюкові приємно виставляти себе жертвою політичних переконань, Кирик, хоч уже чув не один раз, але й сьогодні спитав:

– Так і не дали тобі скінчити гімназії, Антошо?

– З п'ятого класу вигнали.

– За віщо?

Павлюк зирнув на Курибіду – нехай знає, з ким має справу, а то, мабуть, гадає, тільки він ідейний.

– Звичайно, за політику вигнали, ну а прискіпалися за француженку. Ябеда була француженка, тільки не вивчиш уроку, обов'язково викличе: «Мсьє Паулюк, вене зісі!» Ну й одержуєш одиницю. Я й замкнув раз її в одному місці.

– А мене з четвертого вигнали, – сказав Кирик, мабуть, тільки, щоб не подумали, що він був смирним.

– А тебе за віщо?

Кирик враз почервонів.

– Воздух громко перемінив на Законі Божому. Водолаз чуть не вмер. – Але згадавши, що Павлюк був попович, почервонів ще більше. – Батюшка, отець священик.

Вайлуватий і боязкий Павлюк до того був ще й обмежений. Найбільшим задоволенням було для нього мріяти про часи, коли будуть знищені більшовики, коли урядовці знову носитимуть форму, одержуватимуть до свят нагороду грішми або к Різдву «надворного совєтніка», к Великодню «Станіслава», а там «Володимира».

– Ex, хорошо було раніш, тихо, спокійно: в суботу – дзвони в церквах, у неділю – гості, узимку – на зайців, улітку – на рибу або преферансик, так, на цілу ніч, а в суботу знову: «Вечірній дзвін, вечірній дзвін, багато дум наводить він». Чудесно все-таки було, Кирику, а?

Кирик поспішив додати йому в тон і від себе:

– Або влітку на вишню, було, як заберешся, аж на саму верхівку. Гойдайся скільки хочеш. Ми раз, ще малими, як залізли, посідали кожен на своїй гілляці й гойдаємось, аж дерево тріщить, і вишні просто зубами дістаємо. Зелені ще, тільки червоніти почали. А тут батько. Ми стриб на землю й прожогом за хату. Батько з ремінякою в руках не погнався за нами, а пішов назустріч, і ми самі вскочили йому в руки, як курчата в борщ.

– А вони хочуть усе це знищити.