Розділ «Облога ночі Роман»

Над натовпом тонко співали комарі, та з поля долітали трелі жайворонка. Через майдан полетіли перші хрущі до зелених верб, на вишневі садки. Заходив вечір.

На поклик ніхто не обзивався.

З одірваним прізвищем

День і дві ночі Ілько блукав степом і вдосвіта прибився до Калинівки. Він знав крутий батьків норов і, збагнувши, що в нього був крадений перстень, не чекав, доки його схоплять за комір, як Гараська. Полохливий Гарасько все може звернути на нього. І збентежений Ілько про всякий випадок позадкував до рівчака. Він думав пересидіти тут, доки розійдеться мітинг, а потім розкаже, де взяв перстень, батько, може, поскубе наодинці, і на цьому минеться.

З натовпу чути було верещання спійманого Гараська, потім розлігся постріл і Гараська не стало чути. Тепер батько не буде панькатись. У Ілька тільки від такої думки похололо тіло. Увага всіх присутніх була прикута до пострілу, і він непомітно вислизнув з майдану на шахту.

У балці чорніла збойка. Гнаний страхом перед батьковим гнівом, Ілько, злодійкувато озираючись, збіг у балку і сховався за купу позеленілої цегли. Але й тут йому здавалося, що він у всіх на очах. Тоді він на животі підповз до старої шахти. Ляда була відкрита, униз вела драбина. Він схопився за щаблі і сповз у темний вогкий колодязь.

Думаючи спочатку заховатись тільки від роздратованого батька, зараз перевівши дух, Ілько зрозумів – тепер йому можуть не повірити. Гарасько мертвий. Скажуть: на нього все тепер можна звертати. Він не може тепер показатися на очі не тільки батькові чи партизанам, а й рубанівцям. А щоб утекти непомітно, треба пересидіти тут до ночі.

Але надворі ще сяяло сонце, і Ілько почав обдумувати своє становище. Винна у всьому була Маруся, якій він подарував перстень і яка, напевно, розповіла про все батькові. Невже вона могла подумати так погано про нього? Ілька взяло зло. Він ненавидів уже Марусю всім своїм єством.

Нагнічуючи себе зненавистю, Ілько вигадував на її голову найлютіші кари. Знизу тягло холодним протягом. Він почав уже цокотіти зубами, але над головою все ще сіріло світло: на-гора все ще тягся день. Ілька почав уже мучити голод.

Гадаючи знайти якусь крихту, він почав нишпорити по кишенях шинелі. Крихт не знайшов, а наткнувся на кисет з тютюном. У другій кишені були сірники. Не було тільки паперу. Але в спідній кишені шинелі він намацав якийсь слизький, обтертий папірець, відірвав від нього шматок, скрутив цигарку й запалив.

При світлі сірника Ілько побачив на цигарці якісь літери, але дим махорки був такий їдкий і гострий, що Ілько закашлявся і з серцем кинув її в провалля. Решту папірця всунув у кисет і почав обдумувати свій стан. У цей час почулись якісь глухі удари, ніби на бляшаний дах посипалось каміння. Ілько догадався, що це ховали Безуглого і над ямою стріляли партизани. Значить, загін зараз піде і він залишиться тут один. Почуття незаслуженої образи й сиротливості огорнуло його. Спазми здушили йому горло.

Він знову зиркнув догори. Над головою світло було вже ледь помітне. Ілько подерся назад. Обережно висунувши голову з шурфу, він побачив на заході червоне небо; на ньому гострим клинцем чорнів оповитий бузковою імлою терикон, а поруч, схожий на голуб'ятню, маячив головастий копер. У крайніх хатках на шибках пломенів вогняний захід. Над Рубанівкою стояла могильна тиша, тільки з півночі, ніби вже зовсім близько, гриміла канонада.

Ілько глянув у балку, сповнену легеньким туманом. Там теж була тиша. По оксамитовій ріллі, високо підкидаючи зад, стрибав заєць. Ілько, просякнутий вогкістю, від якої злипалися руки, вужем виповз із шурфу й простятся на теплій землі.

Все ще роз'ятрюючи в собі образу на Марусю і жаль до себе, Ілько пролежав, аж доки на небі не проступили зірки. Тоді він устав і підтюпцем побіг по балці.

Він біг поки що з одною думкою – скоріше втекти від Рубанівки. Але коли Рубанівка залишилась уже далеко позаду, Ілько зупинився, щоб перевести дух, і тільки зараз задумався, куди йому тепер подітись. На півночі небо блимало червоними віями і гуркотів грім канонади.

Ілько дивився на спалахи і уявляв гарячий бій. Червоні посуваються вперед, а попереду, напевно, Клим. Поступово у нього запалюється бажання й собі бути поруч з Климом. Два брати, про яких слава полетить по всьому фронту, і білі дрижатимуть від самого їхнього імені. Тоді він поверне до свого загону й скаже: «А ви гадали, що Ілько злодій. Дивіться тепер, і нехай вам буде соромно!»

Гнаний новим хвилюючим почуттям, яке вже розпирало йому груди, Ілько поспішно пішов на грім канонади. Довкола в полі свистіли байбаки, від землі здіймався запашний теплий дух, а над головою випиналася покраплена золотою росою синя баня.

Але з кожним кроком віддаль до фронту ніби не зменшувалась, проте втома помітно збільшувалась.

У нього вже туманіла голова, плутались ноги, і нестерпуче мучив голод. Коли б він міг десь наїстись, а потім дістати ще й гвинтівку, тоді б уже напевно він продерся крізь фронт до червоних. Вдома можна було і виспатись, і наїстись, а може, й дістати якусь рушницю.

З кожним кроком таке бажання збільшувалось, а вранці він почав уже розпитувати у пастухів дорогу на Калинівку. Боячись на шляхах здибатися з денікінцями, а може, і зі своїм загоном, Ілько пробирався балками, ярами. До крові збив собі ноги, і коли прибився другої ночі до Калинівки, то уже ледь тримався на ногах.