Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– Через те й годив. Він утік? Щойно?

Оленка похилила голову.

– Посіпака, – сказав я. – Шкура!

Оленка тремтіла, немов у пропасниці. Її точене личко стало дрібне, носик вигострився. Я поспівчував їй у душі: вона любить батька і є жоною Якова. Як поєднати те…

І однак простягнув руку:

– Дай!

– Це татків перстень…

– Він мені потрібний.

– Для чого?

– Зробити те, що мав би зробити Яків. – Спалахнув і одразу пошкодував і на свої слова, й на свій гнів. Узяв її руку в свою разом з перетнем, і тримав довго, не знаючи, що мені робити. Потому сховав перстень. Оленка зітхнула й заговорила мовби сама до себе:

– А я тепер розумію… чому ми тинялись по далеких хуторах, чому перестали їздити в Глухів. Яків ховався від тата. Боявся. Він… Він розумний, – підвела голову й знову опустила. – Ну, може… хитрий. Через те й Артельний… і інші офіцери… У карти їм програвав, і цьому Рум'янцеву також… А сам… Та його чорти обіграти не зможуть, якщо захоче. Жид же… – І несподівано: – А що буде з батьком?

Я намагався заспокоїти її, але й сам гаразд не знав, що загрожує гетьману. Одначе відав: цар із своїх кам'яниць випускає рідко кого. І не випадково чинить усі ці дізнання сам. Він не лише проти Полуботка, а проти всієї України. Задумав так…

Все ж сказав:

– Не знаю. У пана гетьмана гріхів немає. Либонь, потримають і випустять. Цей Рум'янцев визбирує всілякі колючки. Хтось комусь щось недодав, хтось у когось щось взяв. Але ж… Ось і у вас побував. А надісь, від'їхав задоволений?

– Ще й як. Рота до вух розтягував. Яків йому подарунків надавав.

Ми ще погомоніли трохи, і я сказав:

– Оленко, накажи, щоб поставили наші коні, та й ми в тій дорозі далекій животи не розпасли.

– Ой, яка я… – скрикнула Оленка, а поза тим кинула на мене пильний погляд: її, либонь, здивувало, що я майже віддав їй веління.

Оленка пішла, а я підвівся, аби розім'ятися, знову розглядався по світлиці. Ті самі ікони, картини: гармата, а біля неї козак; бичок з головою ведмедя; у німецькій шафі біля вікна на полицях вишикувалися пляшечки з ліками, ступки, стояли там і штандглази, аби брати точну міру ліків. «Боїться смерті Яків, боїться», – подумав я злостиво. На маленькому столику з різьбленими ніжками лежав товстий зшиток. Я не втримався й заглянув до нього, а далі перегорнув кілька сторінок. «Присланий з Малоросійської колегії ундер-офіцер з указом брати штрафи з бородатих купців», – читав я. – «У лазні з братом Андрієм мився й коня дарував йому молодого, гуляного». «Пригощався». «П'явки приймав і пігулки, й лексацію після них мав хорошу». «Оглядав свинарник, поросних свиней 15, кабанів 3». «Метіль була велика, тетеруків і рябчиків повно». «Золотарю Івану за позолоту до рондів і шаблі дав червінець». «Дав Чубу за чинбу зайців і куниць 9 копійок. На нитки до кунтуша 3 копійки». «Програв у карти 5 карбованців». «Переглядав табуни: лошаків 42, телят 49». «Принесли вовка», «Прийшов указ втікачів з Ладоги всіх розшукати». «Февраля 7 неділя – сирні запусти». «Розказував один чоловік, що десь у річці риба запливла, 24 аршини, вода спала, і вона осталася». «Кагви напився. Кав'яру купив 1 пуд за один карбованець, і шкури шкапині дешеві».

Далі я не захотів читати. Бридко мені стало й образливо страшенно. Рушиться небо, світ наш український рушиться, а він у своєму даріуші… про свині поросні та шкури шкапині. Довго проживе цей чоловік, пожитково… і – порожньо.