Майор підвівся й підійшов до мене.
– Що ти чув учора на валу? – гарикнув просто мені в обличчя.
Я витріщив очі.
– На валу! – прогримів майор.
– Кавуни їв. Солодкі, – голосно, вельми голосно відказав я.
Тепер ми кричали обоє. Майор допитувався, про що гомоніли канцеляристи на валу, а я плів йому, що на думку збігало. Врешті майор утомився, підійшов до столу, взяв аркуш паперу й написав на ньому: «Про що учора ввечері розмовляли канцеляристи? Що казав про Орлика Копил? Він читав якогось листа?» Я покрутив головою і написав: «Паперу в Копилових руках я не бачив, а про що говорили канцеляристи, не знаю. Бо глухий. Колись упав з коня». Я бачив, як осміхався Maнуйлович. Либонь, йому подобалося, як я воджу по пустирях вивідників. Вони ж ще трохи поморочилися зі мною й відпустили. Хоч майор і висловив сумнів:
– Цей хлопець зупиняв усіх інших, казав, щоб не згадували Орлика. Отже, він чув.
– Може, щось і чув. Через те й застерігав. Він і зараз дещо чує.
Я йшов через греблю з Веригіна, і вже веселіше цвірінчали горобці, й іволга мовчала, а на осокорі щебетали дрозди.
Тепер я думав про те, хто виказав Копила, хто переповів усю розмову на валу. Нас було шестеро, Миля – сьомий. Хтось із семи. Звичайно, не Миля. Отже, хтось із п'яти.
Думав і думав, до розлому в голові, й ні до чого не міг додуматися.
Всі, кого допитувано, пішли стежкою, яку вказав Пастух: були п'яні, нічого не пам'ятаємо. Дознания обірвалося раптово: хтось вночі вийняв з прибоя патика, яким зачинявся льох у дворі колегії, і Копил утік. Якийсь зичливець допоміг йому втекти, бо й обох вартових було підпоєно, вони спали на соломі біля погреба.
– Які сміливці, – казав мені Ілько. – Там же стільки сторожі. І Копил також… Хто б міг подумати… Миршавий, нікчемний. Куди він міг податися?
– Звідки я знаю.
– Може, й справді мав від Орлика якийсь знак? То такий чоловік…
– Який?…
– Славний. Хіба не так?
Я чомусь промовчав.
З Чернігова приїхав темний, як хмара, Полуботок. Розмовляв, а в очах печаль і холодок зимовий.
А тим часом з колегії летіли листи густіше, ніж листя з осінніх беріз. Колегія виставляла себе захисником усіх покривджених і під'юджувала козаків та селян подавати скарги на старшину. Вельямінов діяв підступно, йому найперше було потрібно сколупнути весь нинішній український уряд і посадити на його місце своїх урядовців. І вже в селі Погребах побито старосту, і вже старшину Данила Забілу натовп тягнув по вулиці за волосся. Ся остання новина розвеселила всіх у Глухові. Данило Забіла – чоловік ворохобний, відчайдушний і вельми лихий, він писав доноси ще на покійного Скоропадського, оббріхував його тяжко, буцімто гетьман якшається з Орликом та Карлом, буцімто звиває кубло зради, буцімто лютує і немилосердно карає людей. Все те було неправдою, і ось врешті покарали самого Забілу, котрий тепер писав те саме на Полуботка й раяв москалям, як краще потолочити українську старшину, прибрати її до рук.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гетьманський скарб [Серія:"Історія України в романах"]» автора Мушкетик Ю.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина IV При чорній свічі“ на сторінці 20. Приємного читання.