Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Загомоніли й ті, котрі були в хаті, й сотник постукав по столу долонею:

– Тихо. – Й до Милі: – Кажи!

– Вона дала мені поносити намисто, а я їй свій перстень. – Пилип показав ліву руку, на середньому пальці білів пружок від перстня. Я одразу повірив, що Миля каже правду, вельми він дорожив тим перетнем, ніколи нікому його не показував і жодного разу не заставив у шинку. – Так, був я Касьчиним милосником, і в ласці своїй вона зняла намисто в себе з шиї та поклала мені в долоню.

– Бреше він, харцизяка, – залементувала Рахуба. – Він цехований на тілі. Не вірте йому, він зайда, поганець, лайдак. – Вергала лайливі слова, а що не знала нічого ні про Пилипа, ні про рід його, повторювала ту саму лайку кілька разів, і сичала, й поривалася вдарити Милю.

– Касько, – суворо сказав Шквиря, – ти грішила проти сьомої заповіді?

Касьчині очі бризкали люттю.

– Не грішила. Бреше він.

Сотник покусував вуса.

– Дайте сюди Євангелію та книгу «Порядок».

Розсовуючи плечима людей, писар пішов до своєї кімнати і вніс Євангеліє та хрест, а також судову книгу «Порядок». Книгу «Порядок» поклав біля сотника, Євангеліє, а на ньому хрест, посеред столу.

– Що ж, – задумливо мовив Шквиря. – За законом першою має дати присягу повідна сторона. Склади присягу, Вівде.

Я завмер, зачаїв подих. Ось зараз Касьчина мати ступить крок уперед, покладе руку на хрест і в одну мить прирече Милю до катівницької смерті. Страшна це річ – присяга на хресті та Євангелії, але страшна й неслава на дочку, я вже вірив Милі, але, кажуть, є такі люди, які можуть скласти обмильну присягу, їх дуже мало, одиниці, це несостеменні грішники, й караються вони потому тяжко, до смерті, але що потім з того Милі? Що з того мені, котрий втрачає єдиного товариша!

Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку, на суддів, враз опустила голову й почала вдавати, що поправляє кибалку.

– Я… не знаю.

– Тоді покличте Філона, він учора приїхав, – звелів Шквиря.

Осавулець прорив плечима дірку в натовпі й потягнув з сіней чорного, зашмаленого Філона, чумака, Касьчиного чоловіка, який лупав очима й озирався на всі боки.

– Ти все чув? – запитав його сотник.

– Та все, – понурив голову Філон.

– Можеш скласти присягу за свою жінку?

Філон буцнув головою, неначе бичок, який хоче когось ударити, й кинув з-під лоба: