Розділ «Глава 7 В Європі»

Але Кирило продовжував повторювати немов заведений:

– Здаєшся, гнидо?! Здаєшся?!

Юрба студентів теж не розуміла, що відбувається. Одні кричали Адольфові, щоб він скоріше визнав себе переможеним, інші благали Розума відпустити суперника. Нарешті Адольф не витримав і заволав несамовито:

– Я переможений, здаюся!.. Відпусти, руку зламаєш, боляче, у-у-у!!!

– Відпусти його, відпусти! – закричали студенти.

Але розлючений Кирило повторював своє:

– Здаєшся, мерзото?! Здаєшся?!

І тут зненацька на задньому дворі з'явився незнайомець. Шепнувши щось Кирилові на вухо, він спритно відірвав гіганта від поваленого супротивника, простягнув йому флягу і звелів відсьорбнути, після чого Розум захекався й осів на землю. Не звертаючи уваги на виючого від болю «митаря», незнайомець підійшов до пораненого метальним ножем юнака, діловито обмацав ногу. Рана виявилася легкою: хлопцеві пощастило. Незнайомець покивав головою, дав і йому сьорбнути з фляги, потім туго стяг ногу шовковою стрічкою вище рани, розірвав колошу, одним різким рухом витягнув метального ножа, хлюпнув на рану все з тієї ж фляги. Далі підійшов до виючого Адольфа, вправив вивихнуту руку, з бридливим виразом встромив у землю біля його обличчя метальний ніж, тільки-но витягнутий з ноги випадково потерпілого. Зробивши все це, незнайомець легко підняв Кирила з землі за комір і, піднирнувши під ліву руку здорованя, повів того в невідомому напрямку.

Кирило й Адольф не з'являлися на заняттях два наступні дні, весь цей час Альбертіна буквально гуділа, немов розтривожений бджолиний вулик Сутичка обростала фантастичними подробицями: зрештою, в очах студентів Кирило вже виглядав справжнім лицарем на білому коні, що простромив довгим списом вогнедишного дракона. Теплов же взагалі перетворився на святого, який зійшов на грішну землю, щоб утішити хворих і немічних, а потім піднести шляхетного лицаря на небеса у променях нев'янучої слави.

Коли ж Кирило нарешті з'явився в Альбертіні, його зустріли як справжнього героя! Російська громада у повному складі прийшла потиснути мужню руку юнака, але Кирило, вислухавши їхні хвалебні промови, руки не подав. Того ж вечора на його честь влаштували розкішну гулянку. Опісля Розум ледь дістався будинка, за що одержав від Теплова найсуворішу догану: якби він звалився й заснув у центрі Кенігсберга, і його знайшли б непритомним!.. Страшно подумати, чим це могло скінчитися: адже імператор Фрідріх наказав забирати в рекрути всіх студіозусов, що ночували на центральних вулицях, – хай краще інтереси Пруссії зі зброєю в руках захищають, ніж отак пиячити…

Після дуелі Кирило почав брати уроки фехтування й танців: і те, й інше викладав француз месьє Поль, а Теплов домовився з ним за досить помірну платню. Не минуло й місяця, а телепень Розум уже виконував найскладніші балетні па. Втім, тривало це недовго: очевидно, ад'юнкт відзвітував у Санкт-Петербург про таке самовільне нововведення, у відповідь же одержав припис навчати Кирила музиці й танцям «з помірністю», головну ж увагу приділяти німецькій і латині, а за короткий час і французькій – але тільки щоб ці уроки не давав учитель фехтування месьє Поль!..

Окрім того, Розуму рекомендувалося підналягти на історію й географію, фехтування ж відкласти взагалі. Хоча Кирило не надто сумував: за короткий час він устиг опанувати основні премудрощі заборонених відтепер «предметів», а слава лицаря Альбертіни не згасала.

Саме на період навчання Розума випало двохсотліття цього університету. На честь славетної події імператор Фрідріх влаштував грандіозне свято, що за старою традицією вважалося святом для всього Кенігсберга. Студенти плавали на прикрашених квітами човнах по Прегелю, насолоджувалися дивовижним феєрверком. Завершилося свято грандіозною театральною виставою, активну участь в якій брав і Кирило, що по ходу навчання захопився театром.

До кінця семестру юнак написав дві роботи – по діалектиці й по риториці. Першу не зарахували взагалі, другу допустили до захисту… але в підсумку не прийняли, зазначивши слабку підготовку при наявності великого бажання студента Івана Обідовського захистити плоди своєї праці.

Тоді ж Теплову надійшов лист, у якому повідомлялося, що Її Імператорська Величність із нагоди встановлення миру зі Швецією обдарувала Кирила Розума камер-юнкерським званням. Також було повідомлено про подорож государині Малоросією разом з обер-єгермейстером Олексієм Розумом й іншими особами. Завершувалося довге послання розпорядженням про переїзд до Берліна для продовження навчання новоспеченого камер-юнкера в тамтешньому університеті.

У Берліні Кирило записався на лекції знаменитого Леонарда Ейлера. Але нічого гріха таїти – математика юнакові давалася насилу…

Незабаром із Санкт-Петербурга прилетіла нова звістка: 15 червня 1744 року брати Розуми були зведені в графське Російської імперії достоїнство – як виявилося, рід Розумовських походить від шляхетного гетьманського роду Романа Ружинського. От із цієї нагоди погуляли, то вже погуляли!!! Наспіх зібрана компанія телепнів-студентів проїхала вздовж і впоперек усю Пруссію, спустошуючи запаси всіх пристойних шинків, що зустрічалися дорогою… та й непристойних також!

Всупереч даним колись обіцянкам, Кирило колобродив жахливо, не звертаючи ніякої уваги на настанови Теплова, який намагався вгамувати вихованця бесідою про шкідливість надмірностей. Кирило не слухав моралей, натомість зажадав грошей на продовження свята. Побачивши повне нерозуміння з боку вихованця, Григорій сперечатися не став і, тицьнувши винуватцеві урочистостей 500 рублів, на якийсь час зник з його життя. Новоспечений граф Розумовський спочатку глибоко обурився таким ставленням: ще б пак – адже ад'юнкт нагло знехтував своїми обов'язками наставника!.. Однак гульба поступово вщухла, тоді Кирило второпав, що не Теплов винен перед ним, а він проштрафився (страшно подумати!) перед государинею імператрицею, змарнувавши казенні гроші, відпущені спеціально на його навчання за кордоном.

Принишклий юнак повернувся до Теплова в їхню скромну берлінську квартирку. Одразу відбулася напружена бесіда, наприкінці якої присоромлений Кирилко покаявся перед піклувальником у гріховному почутті – гордині. Очевидно, щирістю він таки розчулив ад'юнкта. У всякому разі, Теплов вислухав Розумовського, ляснув по плечу й мовив коротко:

– Добре, вибачаю твою нерозсудливість. Дивись тільки, наступного разу так не поводься. А за бажання послужити вітчизні – хвалю! Блага справа! Молодець, пане граф!