Розділ «Глава 7 В Європі»

– Заради Бога, вибачте! – кинувся збирати розсипане. Тут від юрби відділився ще один студент і заходився допомагати їм.

– Привіт, друзяко! Як тебе звуть? – запитав російською.

– Кирило… тобто, ні – Іван!..

– Ага, все з тобою зрозуміло… Що ж, я – Андрій, тобто Яків! – в тон йому відповів студент. Кирило лише посміхнувся.

– Ти на перший курс додатково зарахований, як я дивлюся? – продовжив тим часом Яків, що насправді звався Андрієм. – Бо я тебе в минулому семестрі щось не бачив…

– Так, я на першому курсі.

– Пощастило ж тобі!

– Чому це?

– Ти ледь не збив з ніг самого Іммануїла Канта, і тобі за це нічого не буде.

– А що могло б бути?

– Як це що?! Зрозуміло, дуель на довгих ножах! Але ти ще новачок, навіть непосвячений, тому, вважай, легко відбувся. А тепер мотай на вуса: росіян в Альбертіні не надто багато, тому тримаємося ми всі разом, один за одного горою стоїмо… Ти ще не пройшов обряд посвяти, а як пройдеш – станеш тут геть своїм! А поки щасти тобі, я сам тебе згодом знайду.

І незваний помічник розчинився в юрбі.

– Давай уже мої книги… Чого став, як пентюх? – тим часом звернувся до нього смішний великоголовий чоловічок, названий Іммануїлом Кантом.

Кирило простягнув йому зібрані книги.

– Перепрошую, пане, я більше не буду!

– А більше й не треба, ви вже й без того постаралися, як могли! – жовчно огризнувся Кант.

Кирило поспішив у свою аудиторію. Окрім нього, там сиділи ще п'ятеро, майже всі іноземці.

Прослухавши лекцію, юнак нічого не второпав, хоча латиною говорив відмінно. При цьому, як не дивно, деякі студенти примудрялися не тільки слухати лектора, але й записувати за ним! Овва, так він ніколи нічому не навчиться…

Кирило попросив подивитися записи в низенького кремезного товстуна з білявим кучерявим волоссям, що сидів поруч. Той здійняв на гіганта короткозорі небесно-блакитні очі й смиренно передав пухкий зошит. Прочитавши кілька фраз, Кирило одразу зрозумів, що без допомоги розумненького маляти діалектику йому нізащо не здолати!

– Як тебе звуть?