Розділ «Глава 7 В Європі»

– А коли ж?..

– Не знаю, поки що не знаю – але ми там неодмінно побуваємо. А поки що відвідаємо ще одне дивне місце – замок Етіоль.

На місце прибули ввечері. Салон був вишукано мебльований, стіни прикрашали полотна Латура, Ватто й Буше, зі стель звішувалися кришталеві люстри, на вікнах – шовкові завіси. Все це блищало й переливалося у променях сотень свічок. Тут панував дух витонченої насолоди, і зовсім не було місця пияцтву й лихому розгулу. У різних місцях утворилися невеличкі групки гостей, які пили шартрез, лікери й витончені вина, грали в карти, жваво розмовляли на різні теми, гарячкувато сперечалися. Слуги розносили легкі закуски й фрукти.

А керувала всім цим святом (причому зовсім непомітно й ненав'язливо!) маркіза д'Етіоль, що незважаючи на юний вік мала живий розум і відмінний смак. Саме вона зуміла зібрати навколо себе безліч цікавих діячів мистецтва й науки, серед яких були абат Берні, Вольтер і Фонтенель.

Зрештою, Розумовський зажадав познайомитися з господинею салону, тому попрямував до її столика. Теплов спостерігав за підопічним з уподобаного містечка.

Маркіза була просто чарівна! Трохи блідувате обличчя, виразні очі, колір яких не можна було чітко визначити (іноді вони здавалися чорними, іноді синіми або ледь зеленуватими), чарівлива посмішка, густе волосся, витончені руки, струнка фігурка…

– Граф Кирило Розумовський, – він уклонився якомога старанніше.

– Жанна-Антуанетта д'Етіоль, – у відповідь господиня салону простягнула руку для поцілунку. Схилившись до ледь надушеного зап'ястку, Кирило спідлоба зазирнув у її бездонні очі (що у цей момент здавалися густо-синіми, можливо, навіть ледь-ледь фіолетовими). Краще б він цього не робив, тому що від цього моменту в його серці назавжди оселилась вона – надзвичайно гарна німфа!..

Кирило хотів відпустити господині салону черговий комплімент, однак замість цього мовив:

– Мадам, якщо б ви не були заміжньою, я б негайно оженився на вас!

– Дякую, пане, але якби я була вільною, то вийшла б тільки за короля.

– Отже, на менше…

– Ні.

– Що ж, мадам, для жінок з такими очима, як у вас, не існує неможливого! – юнак відчував, що його дещо заносить, але з незрозумілої причини вдіяти з собою нічого не міг. – Якщо бажаєте у чоловіки короля – буде вам король!..

– Люб'язний графе, маю завірити вас, що ви далеко не перший пророкуєте мені союз із государем.[5]

– А хто ж іще?.. – здивувався Кирило, але тут до салону ввійшов черговий гість, і маркіза пішла йому назустріч, залишивши Розумовського наодинці з буйними думками.

Вечір видався просто незвичайним. Потім були інші вечори й інші салони, однак забути прийом у замку Етіоль і господиню з незвичайними мінливими очима юний граф не міг ще дуже довго…

На версальський бал-маскарад Кирило й Григорій потрапили вже перед самим від'їздом з Франції. Вони з величезним задоволенням віддавалися найрізноманітнішим насолодам, коли посеред строкатої юрби гостей раптом майнула знайома фігурка в костюмі чарівної Діани-Мисливиці. Під впливом навали почуттів Розумовський миттю кинувся за нею. Наздогнав уже в саду біля альтанки, схопив за руку й надривно прохрипів:

– Мадам, порятуйте мене – я потонув у ваших очах…

– Тільки король, пане!!! Тільки король!.. – полум'яно скрикнула Діана-Мисливиця й, вирвавши руку із зіпрілих від хвилювання пальців Кирила, розтанула в натовпі гостей.