Розділ «Глава 15 Шліссельбурзька безглуздь»

– Ми не перешкоджаємо, будь ласка, – підтакнув вартовий у головах.

Мимовільне заціпеніння нарешті покинуло інших офіцерів, а найменші сліди сп'яніння моментально вивітрилися з їхніх голів.

– Пане підпоручику Мирович, ви заарештовані як безпосередній винуватець загибелі особи царських кровей, – мовив один з них, підступивши до організатора невдалого звільнення спадкоємця Брауншвейзької династії. – Будь ласка, йдіть за нами.

Під доглядом колишніх товаришів по службі й по неодноразових пиятиках Василя Мировича відвели у вільну камеру Шліссельбурзької фортеці. Послали за старшими офіцерами, заразом відправили двох гінців з терміновими депешами: у Санкт-Петербург, у Таємну розшукових справ експедицію й у Петергоф, до Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни.

Почалося розслідування. Приголомшений настільки бездарним провалом, здавалося б, вірної справи, підпоручик навіть не намагався відкараскатись – хоча, якщо подумати, безглузду подію можна було видати за просте непорозуміння. Однак Василь вважав усілякі виверти справою безчесною. До того ж якби він не розповів усю правду, тінь співучасті в заколоті могла б впасти на колишніх товаришів по службі. У підсумку, він чесно розповів про свої образи за перебування Мировичів у немилості й підтвердив, що затіяв справжній державний заколот з метою повернення на російський престол Іоанна VI Антоновича, що згодом облагодіяв би визволителя, повернувши йому Переяславський маєток.

Не змовчав підпоручик і про таємну зустріч із гетьманом Розумовським, що викликало у слідчого справжнє здивування. Щоб не везти заарештованого на очну ставку до Санкт-Петербурга, довелося викликати Кирила Григоровича в Шліссельбурґ. Однак усе виявилося марним. На першому (й останньому!) допиті граф лише плечима роздратовано знизав і мовив твердо:

– Та я його вперше бачу!

– Он як?! А ви що скажете, підпоручику?

Отут і з'ясувалася предивна обставина: адже заарештований ніколи не бачив обличчя людини, з якою говорив у занюханій пивниці на Христофоровському острові! Більше того, навіть голосу впізнати не міг, оскільки співрозмовник під час зустрічі притискав до рота носовичка, та й у закладі було доволі галасливо…

– Отже, пане підпоручику, виходить, що хтось невідомий, не відкриваючи свого обличчя, при зустрічі з вами назвався графом Розумовським і навіть не надав ніякого доказу, що він насправді є таким?!

– Отже, так… – промимрив розгублений Мирович.

– Ну, а хоч колись ви зустрічалися в іншій обстановці?

– Ні, – мотнув головою підпоручик.

– Ну от, я ж кажу, що вперше бачу цього парубка, а ви мені не повірили! – сплеснув руками граф. – Це, знаєте, про кожного сказати можна: я зустрічався з ним у шинку на Христофоровському острові. А з ким зустрічався?! Виходить, взагалі бозна з ким… Та й взагалі, чи зустрічався?

– Та-а-ак, цікаво, цікаво… – почухав тім'я слідчий. – То може, Кирило Григорович має рацію, і ви, підпоручику, всю цю зустріч узагалі вигадали?! Що скажете на це?..

Василь Мирович убито мовчав.

Зрозуміло, можна було хоч зараз відправитися на Христофоровський острів, щоб допитати за всією формою власника пивниці й його завсідників. Можна було продемонструвати арештованому або його товаришам по поїздці до столиці всю прислугу Кирила Григоровича, щоб хтось упізнав лакея, що у той лиховісний день повів Мировича від гуляк.

Та слідчому вже було зрозуміло, що все почуте від заарештованого – не більш ніж вигадка. І ні до чого намагатися довідатись про те, чого й не було ніколи…

Тому гетьман Розумовський благополучно повернувся до Санкт-Петербурга, знизуючи плечима, а Василь Мирович день за днем вислуховував єдине наполегливе запитання:

– Ну що, підпоручику, будеш нарешті говорити чи ні?..