Розділ «Глава 15 Шліссельбурзька безглуздь»

– Ну от… А три роки тому генерал Орлі загинув. Не знаю, де і як… Начебто у німецьких землях.

– Я знаю, батьку. Росія й Франція тепер союзники, ведуть спільні бойові дії, тож про хоробрість генерала Орлі…

– Отож-бо, синку, після його загибелі, мабуть, хтось зі спадкоємців вирішив відновити контакти з людьми, що постачали генералові відомості з Польщі й Росії. Однак спадкоємець повівся настільки невміло, що видав усіх розвідників Орлика з головою – зрозуміло, вони одразу ж зникли. Просто зникли, синку, розумієш?!

– Розумію, батьку, розумію…

– Тож поміркуй сам: уплутувати тебе у свої справи… Уплутувати в ситуації, коли значно!., гірше!., ніж колись!..

Хворий ще раз зайшовся кашлем – як здалося Василю, тепер уже якимсь неймовірно втомленим, вимученим.

– Втім, я однаково хотів відкритися тобі… відкритися рано чи пізно… і от… тепер!..

З горла хворого вилітали вже суцільні хрипи, тож Василю треба було докласти чималих зусиль, щоб розібрати наступне зізнання:

– Я покликав тебе зараз… щоб розповісти про декого з цих… із цих людей… які можуть до тебе прийти… Я ж не знаю… хто зумів уникнути арешту… але до тебе могли б звернутися… причому навіть високопоставлені особи… Ти ж, перебуваючи на військовій службі… ти міг би… міг би багато чого… корисного…

Втім, що корисного для мазепинців міг би зробити підпоручик Смоленського піхотного полку, Василь так і не довідався: хвороба остаточно перемогла батька. Разом із сусідкою Устиною Василь не відходив від ліжка, на якому марив страждалець. Однак нічого значимого підпоручик більше не почув: промучившись до глибокого вечора, вже не впізнаючи сина, час від часу хворий починав кричати щось зовсім нескладне. А за дві години до півночі нарешті віддав Богові душу.

Поховавши батька поруч із матір'ю (на що жаліслива Устина, сплакнувши, мовила: «Ну от, возз'єдналося нарешті подружжя! Царство їм небесне, страждальцям…»), Василь повернувся у свій полк. Але відтоді його невідступно гризла думка: про кого ж це хотів, але не встиг повідати захворілий батько?! А якщо до нього прийдуть і попросять про допомогу – чим зможе він, підпоручик-піхотинець прислужитися цим людям? І яка буде їхня подяка – невже допоможуть нарешті повернути втрачений маєток під далеким Переяславом, про який він знав тільки з переказів?! Або дадуть у володіння землі, рівноцінні втраченим… От було б добре, якби так!

З іншого ж боку, Василь добре розумів, що розраховувати на участь у серйозній справі, сидячи в Смоленську, не доводиться. Однак тут доля, здавалося б, посміхнулась йому: усього лише через кілька місяців після смерті батька, у травні 1763 року, підпоручик Мирович у складі невеликої команди був відправлений до Шліссельбурга для посилення гарнізону тамтешньої фортеці. Василь ще не знав, яким чином ця зміна позначиться на його подальшій долі, однак добре розумів, що Шліссельбург – це не Смоленськ, у потужних стінах тамтешніх казематів поховано багато, багато державних таємниць. А хто має відношення до таємниць імперії, той здатен на багато що!..

Окрім того, прибувши на нове місце служби, підпоручик дістав можливість час від часу бувати в Санкт-Петербурзі. Дійсно, негоже молодому офіцерові задовольнятися видами й розкошами Шлюшина (як неофіційно іменували місцевий посад) – треба б і столичного повітря іноді вдихнути! Саме в столиці, як він сподівався, й мали причаїтися люди, про яких умираючий батько хотів, але не встиг розповісти… Тим паче – особи високопоставлені.

Господи, тільки б вони прийшли до нього, тільки б не забули, що у таємного агента гетьманича Орлика – у Якова Мировича залишився син, готовий відстоювати справу мазепинців!!! А якщо доведеться – відстоювати навіть зі зброєю в руках!..

І вже наприкінці червня 1764 року сталася та довгоочікувана подія. Коли під час чергової «столичної вилазки» компанія шліссельбурзьких молодших офіцерів, вільних від несення вартової служби, галасливо сперечалася про те, у якому шинку влаштувати пиятику, до них підійшов літній лакей у багатій лівреї й, відкликавши Мировича за собою, шепнув:

– Пане підпоручику, деяка поважна особа бажає говорити з вами про досить делікатну справу. Запевняю, пропозиція згаданої персони вас неодмінно зацікавить, тому що успіх справи, що залежить винятково від спритності виконання, зможе повністю перевернути ваше нинішнє життя! Тож настійно рекомендую позбутися товариства ваших приятелів під пристойним приводом і йти за мною.

Серце так і кевкнуло в грудях: от воно!.. Не роздумуючи ані секунди, Василь обернувся до компанії притихлих офіцерів, що з інтересом роздивлялись на лакея, і, намагаючись виглядати веселим, коротко повідомив:

– Добродії, на жаль, через певні обставини змушений покинути ваше товариство. Бенкетуйте без мене, будь ласка.

– У чім річ, Мировичу? – підозріло запитав один з офіцерів. Мабуть, без мінімального пояснення піти не вдасться…

– Справи амурні, добродії! – після секундної паузи мовив Василь і додав, посміхнувшись: – Самі розумієте, подальші пояснення недоречні.