Розділ «Глава 15 Шліссельбурзька безглуздь»

Звістку про те, що якась знатна панянка не тільки має ніжні почуття до підпоручика Мировича, але справа стрімко йде до заручин, товариші по службі зустріли з належним ентузіазмом. Коли ж Василь оголосив, що буквально післязавтра хоче відзначити майбутню подію невеликою гульбою – молодші офіцери влаштували справжню овацію, супроводжувану потужними вигуками «ура!», «браво, Мировичу!» й іншими належними проявами радощів. Дату пиятики легко схвалили: ніяких особливих перевірок у святковий день не передбачалося – то хіба ж не можна дозволити собі трохи розслабитися на службі?! Усі люди, усі під Богом ходять…

Ранок 5 липня почався якомога краще. Старші офіцери, полишивши Шліссельбурзький замок винятково під опікою призначених у варту (примкнути до яких напросився й

Мирович), разом з родинами відправилися до заутрені. Вже через пару годин, коли більшість із принесених організатором пиятики пляшок спорожніла, молодіш офіцери були поголовно п'яні. Коли ж привітання з нагоди нібито майбутнього одруження змінилися нерозбірливим мимренням, підпоручик і кинув заздалегідь заготовлену фразу:

– А що, добродії, чи не сходити нам поздоровити й сьогоднішніх іменинників, яких ми тут стережемо?!

– Яких іменинників? – перепитав один із присутніх у вартовому приміщенні, при цьому голосно гикнувши від напруги думки.

– Як це яких?! Усіх Іоаннів та Іоанновичів – яких же іще?! День сьогодні який, ти хоч пам'ятаєш?

– Івана Купала… А-а-а, он воно що?! Браво, Мировичу, браво!!! Прекрасна ідея! Чудово!.. – дружно забелькотали п'яниці.

– І раніше від інших, добродії, давайте-но поздоровимо Іоанна Антоновича, сина Анни Леопольдівни. Це ж саме його іменини!..

Як і слід було сподіватися, пропозиція викликала загальний захват. Відшукали непочату пляшку вина, зібрали в кошик нехитрі закуски й дружною юрбою попрямували до камери високошляхетного в'язня. Дорогу їм перепинив вартовий, який на пропозицію негайно відкрити двері камери відповів коротко:

– Не можна.

Втім, Мирович був готовий до такого ходу справи, тому почав голосно й запекло обурюватися:

– Як це не можна?! Що означає не можна?! Та як ти, простий солдат, смієш відмовляти в проханні нам, панам офіцерам?!

– Уклінно прошу вибачення в пана офіцера, та ми підкоряємося тільки…

Підпоручик і без його пояснень знав, що вартові камери, у якій утримувався спадкоємець Брауншвейзької династії, підкорялися не місцевому начальству, а безпосередньо Санкт-петербурзькій таємній розшукових справ експедиції. Щоб не дати стражникові розвинути цю думку, Василь поспішив обуритися ще голосніше:

– Ах ти ж негіднику!!! Ти православний чи нехристь якась, прости Господи?!

– Хрещена людина я, ваше благородіє, та тільки…

Мирович помітив, що по стінці за спиною вартового до дверей камери пробирається його змінник, мабуть, що прибіг на шум. Це не сподобалося підпоручикові, тому викинувши в напрямку до камери руку з відстовбурченим пальцем, він закричав щосили:

– Дивіться, добродії, дивіться!!! Що ж це таке: якісь прості солдати можуть входити до іменинника, а ми не можемо?!

П'яні офіцери обурено заволали в тому розумінні, що це свиняче неподобство, ні на що не схоже і що вартовому слід негайно пропустити їх у камеру до в'язня, щоб поздоровити його за всією формою. Стражник не став удаватися в нові пояснення, а промимривши неголосно:

– Уклінно вибачайте, ваше благородіє… – шаснув у відкриті двері камери слідом за товаришем. Брязнув засув: отже, вартові замкнулися зсередини.