Розділ «Глава 11 Народження династії»

Зненацька з покоїв Розумовського долинули приглушені звуки бандури й сумний наспів про «стару неньку». Хоча вона полюбила Олеся саме за звучний голос (утім, давно втрачений через застуду) і дивні українські пісні, сьогодні з незрозумілої причини це неймовірно роздратувало імператрицю! Государиня рішуче підхопилася, збираючись покликати «італійських скопців», щоб заглушити бандуру й у такий от спосіб припинити настільки витончене катування. Але тут їй стало зле: у голові запаморочилося, Єлизавета Петрівна сполотніла й, хапаючи повітря, знепритомніла.

Першим на шум падіння її тіла відреагував палацовий слуга: попереджений вигнаним поручиком, старий чергував під дверима ззовні, вичікуючи слушного моменту, щоб прибрати розсипані по всій кімнаті шашки. Побачивши государиню, що нерухомо лежала на підлозі, він здійняв тривогу. Тут уже збіглися всі, хто перебував поблизу, включаючи декількох фрейлін.

Одним з останніх приплівся розімлілий від вина «нічний імператор». Побачивши жалюгідний стан Єлизавети Петрівни, миттю протверезів і звелів перенести государиню до опочивальні, переодягти в нічну сорочку й розчахнути вікно, щоб дати їй більше свіжого повітря. А заразом розпорядився негайно розшукати і привести лейб-медика.

Напіводягнений ескулап, заспаний і смертельно наляканий, увірвався до опочивальні імператриці, стискаючи в руках невелику скриньку з інструментами. Розштовхавши служниць і фрейлін, пробрався до ліжка государині й насамперед сунув їй під ніс флакон нюхальної солі. Однак безвідмовний засіб не справив бажаної дії.

«Ого! Цього разу все дуже серйозно», – подумав лейб-медик. Залишалося хіба що кровопускання…

– О-о-ох! – застогнала імператриця, приходячи до тями через півгодини. Усі зітхнули з полегшенням, але насамперед – облитий потом лейб-медик.

А Єлизавета Петрівна, ледь відкривши очі, подивилася на зігнуті над нею стурбовані обличчя. Побачивши сидячого в ногах «нічного імператора», посміхнулася і спокійно заснула.

Імператриці наснився бал. Вона, помолоділа й окрилена, стрімко пурхала в танці по вибагливому паркету. Модне вбрання її було бездоганне: сукня, стрічки, шпильки… Государиня була щаслива, сміялася, витончено жартувала. Шкода, щоправда, відсутності Кирилка: його довелося заслати в Академію наук… А що Олеся немає – то це навіть добре: він останнім часом до непристойності явно ревнує свою високошляхетну дружину, цього просто так залишати не можна!..

Єлизавету Петрівну оточували суцільно привітні обличчя, кожен присутній радий був чимось прислужитися государині. Он там, у протилежному кінці зали з'явився раптом французький король Луї XV – зовсім такий, як на портреті. Що це він робить?.. Прислуговує гостям?! Низько вклоняється й роздає солодощі?!

О-о-о!..

А втім, нехай! Не вік же диктувати свою монаршу волю підданим, треба колись і подбати про них…

А це що за невисокий незграбний панок, вдягнений у заштопаний засмальцьований халат?! І про що він заповзято сперечається з однією з фрейлін Єлизавети Петрівни?! Та це ж Фрідріх Прусський!!! Зрозуміло, він самий – але як одягнений?! Це ж просто ганьба!!! Всі до єдиного німецькі принци і принцеси ніколи не мали смаку, не розуміли різниці між скромним прийомом і пишним балом, проявляли байдужість до витончених витворів мистецтва!.. Дай такому волю, і вся країна перетвориться на казарму, а жителі – на солдатів.

От, до речі, її Петруша: рідна російська кровинушка, син обожнюваної сестри… Але погляньте тільки, у яке некероване неприборкане страховисько, здатне налигатися і з приводу й без приводу, на якого грубіяна, що позаочі лає свою благодійницю, перетворило Петра Федоровича прусське виховання!.. Єлизавета Петрівна запросила його в Росію, наблизила, дала все, аж до дружини – а він, невдячна скотиняка, методично перетворює палац на хлів… або, точніше, на псарню!!! І головне: дотепер не може подарувати їй спадкоємця чоловічої статі…

І Катерина Олексіївна теж штучка: скільки можна вдавати із себе недотику й скаржитись на чоловіка?! Ну, подумаєш – солдафон і п'яниця! Ну, не надто приємно – але ж це не дає їй ніякого права постійно заявляти: «Великий князь Петро Федорович байдужий до мене…»

Ех, Катю, Катенько: усі знають, чия ти дочка! Мати твоя, маючи чоловіка-солдафона, хоч і шляхетних кровей, але так і скаче з однієї постелі в іншу. Ти сама начебто розумна – і раптом не можеш заманити в любовні тенета таке доросле дитя, як Петро Федорович, що дотепер бавиться грою в дерев'яні солдатики?!

Ех, хто ж вас, пруссаків і всяких інших німецьких князьків, розбере!..

Плин думок Єлизавети Петрівни був перерваний гучним шумом іззовні. Слідом за тим вхідні двері репнули під ударами, з жахливим гуркотом злетіли з петель, і з дверного отвору до зали влетів високий стрункий юнак у брудній мереживній нічній сорочці з найтоншого батисту. Зап'ястки його тонких гарних рук були стерті в кров залізними кайданами, гнівний погляд спрямований, здавалось, у саме серце імператриці…

– Негайно схопити самозванку!!! – крикнув він, указуючи на государиню. – У фортецю її!!! У Шліссельбурга! Заточити заразом й усіх, хто з нею!!! Заарештувати!..

Моторні солдати кинулися до імператриці, затисли їй рота так, що важко стало дихати, підхопили під руки. Зала наповнювалася озброєними до зубів вояками, вдягненими у дивовижні куці мундирчики. На спині в кожного красувалися дві вишиті латинські цифри: «VI».

– Куди її?! – звернувся до незнайомого юнака офіцер, на погонах якого були ще й великі літери «І».