Розділ «Глава 9 Сюрприз»

Тим часом Теплов, після достопам'ятного маскараду відісланий назад у Її Імператорської Величності Академію наук, одержавши заразом підвищення з ад'юнкта до асесора (щоправда, з колишньою платнею), писав невтішні звіти про ситуацію в санкт-петербурзькій обителі премудрості. Справи тут були кепські: скарбниця не фінансувала діяльність Академії, і на грунті безгрошів'я серед учених назрівав серйозний конфлікт. Переломити ситуацію міг хіба що мудрий адміністратор, що не тільки спрямував би роботу всіх підрозділів, визначив пріоритети розвитку й шляхи досягнення поставлених цілей, але й зміг би переконати государиню в необхідності відповідного фінансування.

Потрібна була саме така людина, але ж!..

Зрозуміло, талановитих учених в Академії було з надлишком, однак кожен з них мислив досить вузько й однобоко – у напрямку, вигідному винятково для себе, неповторного. Взяти хоча б славетного рудознавця Михайла Ломоносова: він щосили ратував за розвиток металургії, за виділення грошей для організації необхідної хімічної лабораторії… але при цьому категорично наполягав на скороченні чисельності студентів на інших кафедрах! Навіть більше того – поривався закрити токарські, столярні й інші майстерні, засновані самим Петром Великим! Не кажучи вже про сміховинну претензію – присікти роботу будь-яких напрямів, пов'язаних з історією й географією, які Михайло Васильович вважав, щонайменше, марними…

Через сварливу вдачу Ломоносова деякі вчені пропонували вигнати його геть із Санкт-Петербурзької академії наук або ж перевести в академію Московську. Обізнані щодо нелагідності рудознавця, тамтешні вчені не виявляли найменшого бажання бачити його у своєму тісному колі, та й сам Михайло Васильович аж ніяк не хотів виселятися зі столиці… Він уже бував у Москві – навіщо ж вертатися туди?

Нарешті, у квітні 1746 року дозріло рішення про затвердження посади керуючого Санкт-Петербурзькою академією наук. Хоча головне як і раніше залишалося незрозумілим: хто саме стане керуючим? Одні пророкували ласу посаду старому Шумахеру, інші говорили про Ломоносова, треті розсудливо відмовчувались.

Пам'ятаючи свою обіцянку, Олексій Григорович не раз нагадував государині про Теплова, усіляко натякаючи, що непогано б довірити йому столичну Академію. Однак Єлизавета Петрівна полюбляла сама приймати рішення й терпіти не могла жодного тиску – навіть ненав'язливого. Хоча відмовляти Олесю зовсім не хотілося, але й піти за його бажанням означало вронити імператорське достоїнство.

Не дивно, що вирішення питання з керуючим відкладалося протягом цілого року. Однак затягувати цю справу й надалі вже не уявлялося можливим, тож в один прекрасний травневий день Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна виявила бажання відвідати Храм Науки, щоб одним махом розв'язати всі перезрілі проблеми. На запитання щодо кандидатури керуючого відповідала коротко:

– Обіцяю, усі залишаться задоволені!

Було видано найвищий припис щодо негайного збору вчених. У призначений день імператриця в супроводі обох братів Розумовських і невеликого почту відправилася в Академію наук. Прибувши на місце в прекрасному гуморі, вона повеліла зібрати весь учений люд у головному корпусі. По черзі викликала наперед основних кандидатів на посаду керуючого – спочатку Ломоносова, потім Шумахера. На настійну вимогу Олексія, викликала також Теплова. Всіх трьох по черзі розпитувала про те і про се, уважно вислуховувала відповіді.

Нарешті після підозріло недовгої, як усім здалося, паузи повідомила наступне:

– По зрілому міркуванні я вирішила, що Санкт-Петербурзьку імператорську академію наук очолить от він…

I обернувшись, зненацька вказала на… Кирила Розумовського!!!

Спочатку ніхто з присутніх нічого не зрозумів, усі тільки завмерли від несподіванки. Причому було очевидно, що подібна витівка імператриці більше всіх приголомшила самого новоявленого керівника Академії.

– Наказ про призначення надішлють завтра, – урочисто додала Єлизавета Петрівна. Тільки тут заціпеніння залишило вчених, вони дружно наморщили чола, намагаючись осмислити подію. Білий як крейда Теплов глянув на обер-єгермейстера, але той лише плечима знизав, сумно скривив губи й повів очима вбік государині: мовляв, що вдієш проти примхи Її Імператорської Величності?! У погляді асесора заграв вогник ненависті, тоді Олексій Розумовський зважився на розпачливий крок.

– Матінко государине, аякже… – почав він, нерішуче вказуючи на Теплова.

– Та нехай працює на колишнім місці й він, і всі інші також! Я ж нікого не збираюся звільняти з Академії, – безтурботно прощебетала імператриця, підхопивши під руку фаворита й тягнучи його до карети. – Головне, я нарешті знайшла для твого братика Кирилка підходящу справу, якою не соромно прославитися. Все гаразд, мій друже, все просто прекрасно! Хіба ти не вважаєш?..

Приголомшений, вкрай розгублений Теплов проводжав поглядом закохану парочку. Він бачив, як Олексій обернувся до нього і зробив у повітрі невиразний жест рукою, мабуть, вибачаючись. Але це глибоко ображеного асесора не цікавило. Він уже твердо знав, що відтепер брати Розумовські зробилися його лютими ворогами.

Тим часом юрба вчених щільним кільцем обступила щойно призначеного керуючого. Кожен намагався перекричати сусіда й у такий спосіб донести до вух нового начальства свої проблеми і скарги на конкурентів.

Кирило розгублено озирався на всі боки, марно шукаючи підтримки.

У такий от спосіб граф Розумовський, у якому государиня Єлизавета Петрівна (всупереч відгукам закордонної професури) побачила «особливу здібність і набуту в науках майстерність», очолив Санкт-Петербурзьку академію наук у віці вісімнадцяти років.