Розділ «Мацератор»

– Ну-у-у так… в принципі, так… – трохи повагавшись, відказав старий, – я його постійно переконую. Однак повторюсь: не підпускайте його до ковбаси, бо буде зле.

Забігаючи наперед, скажу, що останні Авраамові слова я потрактував геть неправильно. І саме в цьому, як розібратися, крилася першопричина усіх наступних негараздів. Я чомусь легковажно подумав, що «буде зле» котові, коли він, скажімо, переїсть свіжої ковбасятини. Тому у відповідь на Авраамове прохання я впевнено кивнув, мовляв, дідуню, не переймайтеся, все у нас з вашим котом буде в шоколаді. Я навіть припустити не міг, що, коли Мацератор нажереться ковбаси, зле буде нам.

– Затямте ще одне. Я знаю, Мацератор дуже полюбляє сидіти в моєму кабінеті чи у вітальні, – продовжив старий мексиканець. Котяра, наче тямлячи, що мова йде про нього, терся боками об руки хазяїна і безперестанку муркотів. – Але ви ж самі розумієте, котик трохи дикуватий, прийшов з лісу, тому гарним манерам не навчений і гидить, де тільки може. Тож краще далі літньої кухні його не впускати.

Я ще раз запевнив Авраама, що всі його вимоги будуть виконані.

…Наступного дня, відразу після пообідньої сієсти, Авраам Пенагос викотив на подвір’я пошарпаного синього пікапа «Nissan» з вмонтованим у багажнику білим рефрижератором і зібрався рушати в дорогу. Я чомусь почувався трохи розгубленим. Мацератор сидів на підвіконні і з якимось похмурим задоволенням спостерігав за діями свого хазяїна. Тьомик байдуже качався у гамаку на веранді.

– У холодильнику на кухні повно ковбаси. Найкраще з моїх запасів. Як кажуть, для домашніх потреб. Можете куштувати, скільки завгодно. Однак востаннє наголошую: не давайте ковбаси Мацератору! – сказав старий, на прощання помахав нам рукою і поїхав.

5

Поки Авраам був удома, все було просто чудово. Мацератор, відчуваючи мою шанобливу прихильність, зрідка лащився до мене, поблажливо дозволяв почухати за вухом та під підборіддям, проте переважно просто не звертав на мене уваги. Тьомика кіт, навпаки, недолюблював. І це попри всебічну Артемову підтримку акцій «Greenpeace» і гуманне ставлення до всіх братів наших менших. Час від часу кіт зверхньо зиркав на мого напарника і жодного разу не дав себе погладити. Хоча до відкритої конфронтації поки що не доходило.

А потім Авраам поїхав…

У Мацератора, схоже, було чітке уявлення про субординацію серед жильців вілли. Авраам – старший, Авраам – хазяїн, уся ковбаса належить Авраамові, поки є Авраам, усі і вся підкоряються Аврааму. Якщо Авраам терпить мене й Тьомика, п’є разом з нами чай і озивається до нас, значить, йому, Мацератору, також велено терпіти нас і дозволяти себе гладити, поки руки хазяїна зайняті, скажімо, чашкою чаю.

А потім, щойно Авраам пішов, субординація порушилася. Мацератор справедливо розсудив, що старший по особняку тепер він, і почав наводити порядки.

Спочатку він підступно вкусив Тьомика за п’яту. Просто так, без видимих причин, коли мій напарник проходив повз нього. Потім намагався пробратись крізь відчинену кватирку до спальні Авраама, однак я встиг вчасно випхати його назад шваброю попри несамовите верещання і спротив. Насамкінець обурений котяра покусав і мене, пробуючи зігнати зі свого улюбленого крісла в літній кухні, а коли настав час обіду, влігся коло холодильника і почав голосно псувати повітря, безпардонно вимагаючи, щоб йому дали ковбаси. Попервах я думав, що він просто хоче їсти, може, якісь там боби чи картопельку (ну, то ж переконаний вегетаріанець як-не-як). Однак кіт гидливо відвертав морду від усіх запропонованих мною наїдків, продовжуючи вперто шкрябати двері холодильника з найкращими Авраамовими ковбасками.

Я стримано проігнорував його вимоги…

За годину, так нічого й не добившись, Мацератор поміняв тактику. Все пообіддя він ходив за мною слідом, скавучав, мов цуцик, терся об ноги, а коли я проходив кухнею, з розгону кидався на двері холодильника, готовий розплющитися на смерть в знак протесту проти того, що йому не дають ковбаси.

Я залишався незворушним, мов скеля…

О 6:30 вечора Мацератор остаточно втямив, що ніякими моліннями, сюсюканнями, скиглінням та іншими вишуканими благаннями ковбаси у мене не випросити. Він перестав нявкати, сердито фиркнув у мій бік і, гордо задерши кошлату голову, почимчикував на вулицю.

Чверть години його не було чути. Зате рівно о 18:45 Мацератор заліз на якесь дерево в садку, гарненько замаскувався серед листя і почав співати.

Співав він гарно, з придихом, з почуттям. Думаю, якби Філіпу Кіркорову викручували пальці обценьками, він співав би так само. Ще годину-півтори ми з напарником не звертали на котяче варнякання уваги. Ну подумаєш, може, у нього період такий, шукає даму серця. Але Мацератор, скотина, все співав та співав, часом беручи такі ноти, що у мене все внизу стискалося і хотілося мерщій бігти в туалет. За кілька годин він розспівався, і його арія перестала скидатися на жалісливе дитяче ниття, більше нагадуючи ревище сирени, що повідомляє про наліт бомбардувальників, з вкрапленнями рику пораненого африканського буйвола. І що найгірше – він ні на мить не спинявся.

– Слухай, – сказав Тьомик, затикаючи вуха ватою, – як він може так горланити? Бісова потвора! Геть без передиху. Ні, ну прямо як кіборг якийсь! Він що, весь цей час через анальний отвір дихає?

Я відповів мовчанкою і взяв собі теж трохи вати. Виття Мацератора починало реально діяти на нерви.