Розділ «Мацератор»

4

Ми сиділи на веранді, пропахлій запахом добре висушеної деревини, і пили міцний зелений чай. Авраам порався коло плити, клепав нам і собі пахучі млинці з якоїсь сірої бурди. Під столом повагом фланірував Мацератор.

– Мацератор прибився до мене сам, – розказував старий мексиканець. – Нізвідки. Одного дня просто спустився з гір і влігся на веранді.

Я кивав, боязко дослухаючись, як той, хто спустився з гір, дряпає довжелезними кігтями вицвілі дошки веранди.

– Я спочатку гнав його геть, але він щоразу повертався, а згодом таки вирішив залишитись, – вів далі Авраам. – З «приданого» на котові був лиш тоненький шкіряний нашийник, на якому теліпався шматок чорної видубленої шкіри з єдиним надряпаним на ньому словом «Мацератор». Я не знав значення слова. Але кіт з радістю відгукувався на нього, тому я й залишив йому таку кличку…

Я, мабуть, вам ще не казав, що мій Тьомик – справжній гуманіст, демократ, пацифіст і завзятий активіст «Greenpeac’у». Він завше підгодовує бродячих цуциків та переводить бабусь через дорогу, де тільки бачить. І ніколи-ніколи не матюкається. Словом, Інтелігент з великої літери. Тому він схвально кивав, коли Авраам розказував, як вирішив прихистити у себе бідного котика.

А я… Я не люблю котів як плем’я, хоча попервах Мацератор мені таки чимось сподобався. Ні про яку любов тут не йдеться, зрозумійте, просто отой його пронизливий погляд, поважна хода та вічно настовбурчена шерсть примушували мене дивитися на кота із затаєною повагою, а може, навіть з острахом. Було в ньому щось благородне. Щось від левів. Дай йому гриву трохи густішу та кілька сотень кілограм ваги, і буде вилитий голова лев’ячого прайду посеред африканської савани.

Дідуньо нарешті відірвався від плити і всівся навпроти нас із Тьомиком, поставивши на стіл миску з паруючими млинцями.

– Пригощайтесь!

– Grazias, señor! – хором відповіли ми з напарником.

Мацератор безцеремонно вискочив на стіл, Авраам підсунув йому окрему миску і накидав кілька млинців, наче повноправному членові родини. Коли я поклав до рота першого млинця і почав жувати, Мацератор зиркнув на мене таким поглядом, що я ледь не вдавився. Надалі мені здавалося, що кіт рахує кожен млинчик, який ми з Тьомиком переправили до своїх шлунків.

– Взагалі почувайте себе, як удома. Все, що бачите, – все ваше, – усміхнувся старий.

Я з вдячністю кивнув Аврааму. Тьомик непомітно штурхнув мене ліктем, мовляв, бачиш, а ти переживав. Утім, кинувши погляд на кота, я чомусь думав, що Мацератор зовсім не поділяє хазяїнової гостинності.

– Але у мене до вас буде прохання… – зненацька сказав Авраам.

– Яке? – підозріло буркнув я.

– Раз на місяць я навідуюсь до фермерів у долині на півночі штату за тушами, з яких потім роблю ковбаски. Зазвичай це займає 4–5 днів. На жаль, мої запаси м’яса у холодильниках щойно вичерпались, тому, якби це не банально звучало, я змушений залишити вас, щоб поїхати за м’ясом. Отож я хотів би вас попросити наглядати за будинком: підливати квіти, пилюку витирати і… пильнувати кота… – останні слова дідок договорив з якимось особливим притиском.

Тьомик наминав млинці. Мацератор спостерігав за моєю реакцією, достоту розуміючи, про що веде мову його хазяїн.

– Нема проблем, Аврааме. Все, що скажете, – відказав я, відчуваючи якийсь дивний дискомфорт під прискіпливим поглядом Мацератора.

– Котик трохи настирливий, – продовжив мексиканець загадковим тоном, – але ви не зважайте. Не дозволяйте йому розгулювати віллою. Його місце – вулиця і кухня. Але найголовніше: не пускайте його до ковбаси, бо… бо буде зле.

– Ви ж ніби казали, що кіт – переконаний вегетаріанець.