Розділ «Мацератор»

– Тоді я пристрелю його.

Після цих слів мій напарник хутко змотався нагору і притяг звідти дробовика і кувалду.

– Давай, чувак! Сила з тобою! Раптом що, я тебе прикриваю.

Відтак я тремтячими руками напнув на голову протигаз, натягнув на тіло бушлат, вдягнув рукавиці. В одну руку вхопив петлю, в іншу взяв мітлу. Тьомик, закутавшись рушниками, з двостволкою під пахвою та кувалдою в правій руці примостився за моєю спиною. Одночасно, не змовляючись, ми перехрестилися. Затим з диким верещанням (більше від страху, аніж від бойового запалу) увірвалися в Авраамовий кабінет…

…Протягом двох годин бойові дії велись з поперемінним успіхом. За цей час Мацератор обірвав штору, подер на шматки всю тюль, поперекидав всі вазони і примудрився загидити навіть стелю. Тьомик кувалдою пробив одну дірку в стіні (тепер Авраам, сидячи у своєму улюбленому кріслі в кабінеті, зможе без проблем бачити, що робиться у нього на кухні), розніс на скалки стару антикварну люстру і залишив кілька чималих вм’ятин на паркеті. Я ж для себе експериментально підтвердив четвертий закон Ньютона, який формулюється так: щоб надійно зафіксувати одного п’ятикілограмового кота в нормальних умовах, недостатньо двох чоловік із сумарною масою 160 кілограмів.

Та ось нам пощастило. Тьомик, сильно-сильно розкрутившись (наче метальник молота на олімпіаді), огрів кота кувалдою прямісінько по макітрі. У будь-якого іншого нормального кота після такого, без сумніву, відпала б голова. Але тільки не у Мацератора. Котяра трохи здивовано подивився на Тьомика, зробив кілька п’яних кроків, голосно нявкнув і завалився на спину, наче боксер після важкого пропущеного удару. Потім він повільно задер лапи вгору і почав малювати ними кола у повітрі. Вбити ми його не вбили, хоча, слід визнати, контузило його по-серйозному.

Я миттю зорієнтувався, що треба робити, кинувся до котяри і накинув йому на шию зашморг. Потому, скориставшись безпорадністю ворога, вдвох із Тьомиком ми прудко перетягли його на веранду.

Мацератор на диво швидко приходив до тями. Тьомик міцно притискав звірюку шваброю до дощатої підлоги, коли кіт остаточно оклигав. Побачивши, що ситуація розвивається не найкращим для нього чином, котяра заволав так, наче йому живцем лапи викручували. Напевне, надіявся, що зараз прийде Авраам і його порятує. Але в той момент його не врятував би навіть Господь Бог. Наостанок Мацератор напнувся і сердито зіпсував повітря, що, в принципі, не мало жодного ефекту, оскільки ми з Тьомиком були в протигазах.

Я показав своєму компаньйону на мигах, що треба робити, а потім прогудів:

– На газ-два-тги ти пгибигаєш швабгу!

Тьомик відсалютував однією рукою, мовляв, вас зрозумів, напарнику. Я відступив на кілька кроків назад, майже до порогу будинку, і прокричав:

– Газ… Два… Тги! Пуска-а-ай! – а тоді почав розганятися.

При моєму наближенні Артем елегантним рухом прибрав швабру і прудко вискочив з веранди через вікно. Я тим часом, набравши достатньої швидкості, вліпив Мацератору такого копняка, що він розвіяв усі стереотипи стосовно того, ніби коти не літають, по красивій параболі перелетівши паркан і приземлившись десь у кущах далеко за віллою. На добрих двадцять метрів далі від мого капця.

29 березня – 22 квітня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)