Розділ «Мацератор»

Я хмикнув і недовірливо захитав головою.

– Там за морозильною камерою ще льодоруб і кувалда, – мовив Тьомик, помітивши, що я сумніваюсь. – А ще оце, – і він показав мені товстенний сірий бушлат зі слідами пазурів на рукавах та лацканах і пару грубезних гумових рукавиць.

– Ти думаєш?…

– Жодних сумнівів, – впевнено заявив мій напарник. – Чи ти гадаєш, що Авраам льодорубом грядки сапає? Цілком імовірно, в цього індіанського розбишаки час від часу трапляються «ковбасні» запої, і тоді Аврааму доводиться його «переконувати».

– Що будемо робити? – спитав я.

– Кхе-кхе… Переконувати! Що ж іще? – рішуче проказав Артем і напнув на морду протигаз.

– А може, спробуємо поговорити?

– Без шансів, – гугнив Тьомик крізь отвір для шланга. – Ми не знаємо сапотецької, він не знає української.

Я почухав голову. Значить, таки, мабуть, доведеться переконувати.

– На, одягай, – Артем простягнув мені подряпану фуфайку і гумові рукавиці. – Не забудь протигаз. Я тебе прикриватиму.

– Е-е-е… Слухай, може, обійдемося без насильства? – розгубився я. – І взагалі, що мені робити?

Тьомик кивнув на табуретку, де лежала міцна біла мотузка.

– Я скрутив з вірьовки зашморг. Бери-он ще мітлу і лови його. Ти з ним краще ладнав.

– Не хочу! – замахав я головою.

– А тебе ніхто не питає, – сердито обрубав мене Тьомик. – Або ти ловиш його і вишпурюєш з маєтку, або я пристрелю його.

– А як же «Greenpeace», любов до братів наших менших, гуманізм врешті-решт?

– Мав я у сраці твій «Greenpeace» і всі постулати гуманізму на додачу!

Я скрушно зітхнув і погодився:

– Добре, я спробую його спіймати. Але, слухай, а що, як він вирветься?

Тьомик рішуче випнув щелепу вперед під протигазом: