Розділ «Чорне золото Мексики, або Як усе починалося»

Відтак цілий день ми з Тьомиком гасали холами готелю й горлали, як ненормальні, про нафту, проекти нафтопроводів, строки розробки родовищ, очікувані об’єми видобутку, старанно вдаючи з себе геологів. Я прикидався німцем, Артем прикидався шведом, через що ми нібито могли спілкуватись тільки англійською. Опівночі про щойно розвідані нафтові родовища неподалік від Мехіко вже знали навіть покоївки готелю, однак ніхто так і не підійшов і не заговорив з нами.

Увечері, коли ми, потомлені й розчаровані, відлежувалися у шикарному двомісному номері на третьому поверсі «JW Marriott Hotel», хтось подзвонив мені на мобільний. Я скочив на ноги й нетерпляче притулив телефон до вуха.

– Як минув день, босе? – долинуло з трубки. – Хтось клюнув?

То був Хосе Акунья.

– Глухо, – холодно обізвався я, – з таким самим успіхом ми могли б говорити про нафту з мертвими. Треба придумати щось ін…

– Готель «Sheraton Maria Isabel», п’ять зірок, – мексиканець наче й не чув мене. – Номери вже заброньовані й чекають на вас. Серед постояльців техаський скотар з мільйонними статками, власник мережі елітних ресторанів у Канкуні, директор будівельної компанії, яка забудувала половину Уатулько,[8] кілька дрібних промисловців і два бандити. Всі при грошах. Контингент – те, що треба, босе! Удачі!

Я хотів відповісти щось уїдливе, але не встиг – Хосе поклав трубку.

– Як думаєш, Тьомо, варто нам завтра туди пертися? – я втомлено упав на ліжко, втонувши у м’якому матраці. – По-моєму, це хрінова ідея…

Тьомик у відповідь потужно захропів.

8

Але ми поперлися. І не тільки завтра, а й післязавтра, і після післязавтра. Треба ж було продавати «нашу» землю. Цілий тиждень ми гасали найкращими столичними готелями, теревенячи про нафту та земельні наділи, викидаючи по кількасот доларів за номер. Тьомик щодень ставав усе похмурішим та похмурішим, а на сьомий день, ніби між іншим, незворушно заявив:

– Якщо ми завтра заплатимо за ще один такий номер, у нас не залишиться грошей навіть на квитки додому…

А тоді зник у ванній чергового люксового номера.

Мені сильно закортіло відірвати Хосе голову. Хлоп, звичайно, ні в чому не винен, ми ж самі підписались на цю авантюру, і взагалі, це нічого не вирішило б, але ж треба було комусь відірвати голову. А Тьомик без голови не зміг би знімати грошей зі свого рахунку. І не встиг я ото подумати про Хосе, як мій телефон мляво пискнув з кишені, просигналізувавши про отримане повідомлення.

«Гарні новини, босе! «Four Seasons Hotel». Шукайте дона Педро Сесіліо Раміреса. Наркоторговець і найбагатший землевласник Мексики. Йому належить більше землі, аніж ви можете уявити», —

прочитав я.

Коли Тьомик вийшов з душу, я подумав, що з відриванням голови Хосе ще можна почекати.

– Завтра останній раз, – тихо мовив я до нього.

– Я й так знаю, що останній, – сухо відрубав Тьомик, накрився ковдрою і відвернувся до стіни.

«Отже, завтра або ніколи», – зціпивши зуби, подумав я.