Бісова душа, або Заклятий скарб

І зітхають посполиті, коли, осадивши коня, сплигує старий характерник на шлях, вихоплює з піхов шаблю і, скочивши на воза, у друзки б’є гончарове творіння. Січе гострим лезом, топче чобітьми; на губах - мертвенна посмішка.

- Гуляє! - розходиться хвилями шепіт. - Наостанок гуляє, із життям прощається, з долею танцює гопака - бач, як воно буває...

Музики, наче чекали саме цього, ушкварили ще сильніше, молодечий мотив на подив швидко втрапляє у такт - і тепер здається: Андрій танцює на возі, на черепках та соломі...

Ні, вже не танцює, отямився, сховав шаблю у піхви, підійшов до господаря, заплатив за понівечений товар. Гончар тільки рукою махнув і пішов пригоститися в’яленою рибкою, аби вшанувати старого Ярчука; хтось йому вже чарку оковитої підніс, гроші за глечики повернуто - чого побиватися?

- Татку, а чому дядько Андрій посміхається?

- Радісно йому, синку.

- А чого ж він тоді так посміхається?

...Глечики, побиті на черепки, вже не кривляються й не прикидаються головами. І Ярчук дивиться на них, а бачить життя, своє і чужі.

І посміхається. Звичай такий: ідеш у монастир - веселися.

Наостанок.

Піднявши черепок, розглядає його - і, посоромившись, обережно кладе на солому. В засмаглій Андрієвій долоні черепок так само недоречний, як і збита на льоту пташка мала. Як - здалося Ярчукові - і коштовний одяг, у який він вирядився.

“Що я тобі, життя, - блазнюк, чи що?!”

Музикам:

- А ну, хлопці!.. Ушкварте нашої!

І скинувши золотом вишитий жупан, жбурляє на землю, просто в пилюку: от тобі, життя, мій даруночок наостанок!

Ой, танцюю до нестями,

перейшовши за межу!..

Та як пішов витинати, тільки руки та ноги миготять!

- Рви підошви, Андрію! Дай лиха закаблукам!

- Та вже дам, панове!