Бісова душа, або Заклятий скарб

чи від дідька я біжу.

А чи з Долею останню

чарку п’ю.

Чи Кістлявій чоботами

пику б’ю.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!

Пом’яніте ж добрим словом козака!

...Зламаний, лежить

дороговказ.

Ой, танцюю!..

“... прінят єсі на вєка”.

Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Воно вже сочилося осінню, все частіше поступаючись їй парою-трійкою жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт. Незабаром, незабаром...

Але сьогодні був один із тих днів, куди осені немає ходу. Останній, прощальний банкет літа - у самому розпалі. Сонце, теплий вітерець, щебетання пташок - гуляй досхочу!

І гуляли! Так гуляли, що аж гуло - у самому Києві, певно, було чути. Та чи можна ж інакше: такий козак у монастир іде - тут гріх не провести побратима в останню путь-доріженьку. Та і йому, старому Андрію Ярчуку, знаменитому характернику й просто доброму товаришеві, гріх зі світом не попрощатися. Тим паче у монастир іде - там зайві гріхи ні до чого, і тих, що за вік його довгий блохами обсіли, вистачить з лихвою.

Тож усе облаштували за козацьким звичаєм, як здавна заведено. Музик найняли кращих із кращих, що вміли гарно душу роз’ятрити своїми смичками та бубнами; вози з горілкою та всіляким харчем скрипіли колесами по шляху вже добрих десять днів, - і впродовж усього цього часу гуляння не припинялося ні на мить. Андрій, убравшись у найрозкішнішу одіж, щедро сипав червінцями на всі боки (музик і харч, природно, також він найняв), танцював і співав пісень, пригощаючи кожного зустрічного, який лише виявляв бажання вшанувати старого козака...

Січові товариші, що його супроводжували, лише з розумінням кивали та підкручували вуса: “Знана справа! Така людина зі світом білим прощається! Скільки всього бачено-перебачено, скільки голів татарських та ляських порубано, скільки життів козацьких врятовано! Оце так життя було в козака!.. Оце так життя... було... Ну, воно й не дивно, що тепер вирішив у монастир податися. Як-не-як - характерник. Час і про Бога згадати на старості...”

- Тату, а як це - характерник?

- Це, синку, козак такий, що може різні чудасії виробляти. Захоче - вовком обернеться, захоче - очі людині відведе. Кажуть, вони в шинок приходять і так роблять, аби, не плативши, і горілки випити, і здачу ще від шинкаря отримати.

- А в тебе одне на умі! Тільки про випивку й думаєш, старий бовдуре! Ти, синку, не слухай його. Характерник - він у козаків насамперед замість лікаря. За що й пошана йому, і повага. Але, звичайно, в поході може різне творити. Бувало, заберуться козаки в татарську землю, а на них іде військо нехристів. То вони спішаться, коней до гурту зженуть, навкруг списи повтикають - от їдуть татари і бачать ліс. Так і проїжджають повз.

- Ну ти, Оксано, й спритна на вигадки. По-твоєму, у татар зовсім голів на плечах немає? А про поранених це ти слушно завважила...