Бісова душа, або Заклятий скарб

То й дали б на хлібчика, їй-богу, замість стовбичити стовпом соляним, про якого нам старий Григорій любить вечорами повідати, - про того, що був спершу людиною, а потім завинив перед Господом і став стовпом.

Дайте, дядьку!

- А що, малий, чи далеко до Межигірки? Еге, оце інша справа! Якщо розпитує, значить...

- Та ні, не дуже. Майже поруч. Он як дзвони битимуть, то навіть почуєте. - А сам очима так і косує на скриньку, що замість торби хитро прив’язана ременями до дядькової спини! Знатна скринька, у таких лише коштовності й переносити, туди навіть каптан, був би він новенький і золотом розшитий, покласти - святотатство. Та й безглуздо, бо ж, окрім розшитого золотом каптана, туди нічого й не влізе. Скринька - розміром із кицьку Мурку сусідську, коли вона от-от кошенят привести має.

...І - жива! Тобто, здається, що жива, - боки у скриньки виблискують, наче в бабки барвистої. Тільки крила та лапи хтось цій бабці повідривав.

- До ночі дійду?

Про що це він? А, так, про Межигірку.

- Дійдете! Навіть раніше, десь під обід.

Ой, про обід не варто було - он як одразу в животі забуркотіло. І Марійка, молодша сестричка, зовсім розрюмсалася. Схоже, перелякалася-таки “живої” скриньки.

Миколка нахилився заспокоїти малу, а коли знов подивився на шлях, подорожнього вже не було.

“А шкода, що не кобзар, - недоречно спало на думку. - А то б напросився в учні - усе краще, ніж тут за гусаками ходити.

Або до козаків піду, обов’язково, як виросту, піду до козаків!”

Гуси, між іншим, забрели аж он куди, тепер зганяти їх...

І раптом спало на думку: може, й добре, що не дав перехожий навіть мідяка. А вже поготів, подумав Миколка, не взяв би він і монети з тієї скриньки, навіть золотої б - не взяв.

Якщо там узагалі - гроші.

Розділ перший

РОЗТОПТАНИЙ ЖУПАН

Ой, танцюю до нестями,

перейшовши за межу!

Чи до Бога повертаюсь,