Бісова душа, або Заклятий скарб

- Як гадаєш, куме, втече?

- Ха! Далеко не втече! Гринько свою справу знає!

Це ж підтвердив і нічний подорожній - він стояв край шляху і, здається, навіть чекав на мисливців. Привітався як належить, перепитав:

- Чи не на вовка полюєте?

- На вовкулака! - гукнули йому. - А ти що за один та звідки прямуєш? Може, ти і є той вовкулак, га? Ану перехрестись!

Посміхнувшись, незнайомець перехрестився. Потім вказав на шлях, де висихала, загуснувши, бісова кров:

- Ваш, бачу, поранений. А на мені ані подряпини. ...Бачив я вашого лихоманця, панове, бачив. Просто шляхом біг мов скажений; мене помітив, але тільки вбік відскочив - і далі помчав. Тепер, певно, зарічуся вночі мандрувати - після таких зустрічей...

- А чом зараз мандруєш і куди?

- До Києва, у мене двоюрідна сестра завтра заміж виходить. Он у скриньці несу подарунок.

- Ну, як наше село минатимеш, перекажи Остапу Ковальчукові, що все гаразд, ідемо по сліду. Не забудеш?

- Не забуду, панове.

...Побігли далі.

Незнайомець постояв, дивлячись, як вони щезають за поворотом, відтак повернувся і заглибився в хащі. Трохи згодом повернувся; руки його були зволожені, а на чоботах підсихали крапельки крові та кілька сірих шерстинок. За плечима похитувалася скринька з подарунком, а темний плащ тріпотів на вітрі зламаними крильми.

* * *

Наступного дня. Той самий шлях, але набагато ближче до Києва.

- Дядьку! Дя-я-ядьку! Подайте на хлібчика!.. Подорожній здригається, обертається - і замурзане хлопча несподівано завмирає пташкою, що вгледіла змію. Бо ніколи ще не бачило у людей такого погляду. Різне випадало бачити Миколці за своє коротке життя: шляхом, що розрізає їхнє село навпіл, часто люди ходять - то до Києва чи до підкиївських монастирів, то назад. І очі в них різні бувають: злі, добрі, втомлені, порожні. Але - не такі! Так, здається, дивився б сам Боженько, намалюй його талановитий до божевілля іконописець.

Подорожній розглядає Миколку, стомлено стинає плечима - і ворушиться зламаними крилами плащ за його спиною. Цей жест чомусь обнадіює хлопчика, і він за звичкою продовжує тонесенько, жалісно скиглити:

- Дядьку! Дя-ядь! Подайте...

І очима вказує на скриньку за спиною у перехожого, мовляв, і так видно, що грошенята у вас водяться. Чого ж, справді? На богоугодне діло... У нас он мамцю хвороба забрала того літа, хазяйство на одній бабусі тримається, а батька ми з колиски не бачили, козаком, кажуть, був.

А ви ж, дядьку, знаєте, які нині часи.