Бісова душа, або Заклятий скарб

І лише вночі Степан, певно, викуривши весь тютюнець, прийшов за новою порцією. Втім, цього разу стукав він у двері - й набагато стриманіше, наче здогадався, що Ярчука дратує його надмірне панібратство.

- Заходь, - кинув Андрій, запалюючи свічку.

А коли звів очі, побачив, що у гості до нього навідався аж ніяк не Корж. На порозі стояв колишній споглядальник з натовпу - саме той, що не їв, не пив, не веселився, лише спостерігав.

- Гарно станцював, - сказав гість, причиняючи двері. - І пожив гарно. А тепер...

Розділ другий

НА РІВНИНІ ПЕРЕДСМЕРТЯ

“Знаєш, мерзну я щоночі”, -

стиха свічечка шепоче.

Я б зігрів тебе, рідненька, -

та спалю аж до основи!..

Свічка вже майже догоріла, але Андрій найменше переймався зараз тим, що їм бракуватиме світла. Ніч видалася місячна, через вікно в кімнатку пробивалися бліді промені “чаклунського сонечка”, тож свічку можна було й не запалювати. Ярчук змалечку вночі бачив добре, та й гість його, певно, не почувався ніяково у напівтемряві.

Не роздивлятися Андрія він прийшов, цей гість. За боргом явився.

- ...Ось тоді я про тебе й згадав. “Кому ще, як не йому, під силу з цим впоратися”, - подумав я.

Гість підводить голову і з легкою посмішкою чекає, поки Андрій перепитає.

“І не чекай, мовчатиму! Сам усе розповіси, якщо вже заявився”.

- Є у мене потреба одна. Ось, бачиш, яка скринька гарна. - Він киває туди, де на скрині великій, з Андрієвими речами, стоїть маленька, гостем сюди принесена. Стоїть, виблискує коштовними боками, до розмови прислухається.

- Так от, хочу, аби ти заховав її. Зарив у землю, закляв, як ти це вмієш робити, та й навік забув про те місце. ...Утім, можеш не забувати - то вже на твій розсуд.

- Не боїшся, що повернуся й відкопаю?

- Вистачить твого слова. А ти мені вже дав його - тоді, сім років тому. Тож не боюся.

І здається Ярчукові: крізь щілини у дверях просочується у кімнатку час - вповзає оманливо незграбною, повільною потворою і зирить з усіх кутків.